цим своїм шефом розбійник, як траплялась нагода, провадив розмови про людську вдачу. Того разу розбійник відповідав доволі похмуро — либонь, через те, що його дратувало отак годинами мовчки стояти або сидіти за своїм бюрком, — але шеф заспокоїв його, висловивши переконання, що старанних і небайдужих людей на світі не менше, аніж корисливих, а також таких, котрим чужі загальні прагнення і поривання. На той час наш розбійник квартирував у родині Штальдерів, що складалася з матері і двох її доньок; ті дівчата не раз заводили з ним пересварку, бо вважали, що сваритись — це вельми дотепно. І в цих юних міщаночок розбійник буцімто мав би учитися добрих манер — як поводитись, як міркувати і т. ін. Одначе повірити в те, чого його вчили, він до кінця не міг. То вірив, а то знову не вірив. Дівчата обзивали його то скупердягою, то, навпаки, марнотратником. То він поводивсь, мовляв, надто зухвало, то, знову ж таки, аж надто вже скромно. Та найбільше йому дорікали за схильність до точности. Коли в їхньому колі він починав непокоїтись, то вони аж раділи. Виходило, отже, що добра ті дівчата йому не бажали, о ні. З їхнього боку було це негарно. Вас, мабуть, дивує, що ми тут беремо під захист розбійника. Про цю сімейку ми згодом іще поговоримо — певна річ, цілком шанобливо, як і належиться. На той час наш розбійник був чоловік мовчазний і спокійний, а тим двом дівулям кортіло, аби він щовечора по чотири години із ними лише теревені розводив. Щоб їм догодити, він ішов і на це. Та коли покидав їх і повертався до себе в кімнату — аби щось почитати, — то це їм було не до шмиги. Тоді він обертався для них занудою й нуддю, одне слово, чоловіком вульгарним і неприємним, таким, що навіює тільки страшенну нудьгу. Тож розбійник по-справжньому їм і не вірив, хоч цих сестричок, звичайно, і цінував, бо вважав обох досить освіченими. Гаразд, цінувати то цінував, але щоб закохатися в котрусь — крий Боже, такого він наміру зовсім не мав. А сестричкам саме цього і хотілося. Одна перед ним демонструвала оголені плечі, друга, ставши на стіл, навіть дозволяла йому зазирнути — певна річ, лише краєчком ока — до чарівного царства свого негліже. А коли він згадав при них, буцімто знав одну кельнерку, яку узяв заміж полковник, обидві зайшлися сміхом, та таким неприродним, натужним, немовби відчули образу за власне міщанське походження, що його і любили, і одночасно ну геть не любили. А старша частенько заводила мову про Єремію Ґотгельфа[14], в якому просто не чула душі, так ніби того їй призначили святим заступником або ніби сама вона надумала стати однією з його героїнь. Колись їхня родина, розповідала вона, перебралась була до Цюриха, але ж на тамтешніх вулицях ґотгельфських персонажів не стрінеш, і всі троє поклали повернутися знов у Бернський кантон; щоправда, у ньому тих персонажів, на жаль, також уже не знайшлося, хоч як пильно й прискіпливо дівчата їх і виглядали. Я, як казав уже, маю намір придивитись до цієї родини пильніше, бо вона цього варта. На розбійника надто старша сестра справила враження досить-таки працелюбної, хоч воднораз і такої ж незрілої. Хай там як незалежно намагалась вона триматися, а здавалась йому, одначе, залежною, і хай якою неординарною виставляла себе, а мала вигляд таки ординарний. Гадаю, найкраще сказати отак: він її поважав, але ніщо в ній його не приваблювало. То хіба ж, як на це зважити, він був не цілком безневинний розбійник? Обличчя її промовляло йому: або ти покохаєш мене, або я піду до матусі й поскаржусь, і тоді ти в очах її постанеш негідником. Але матуся, яка іноді чула його пересварки із донькою, якось до нього промовила м’яко:
— Якби ж то вони не були отакі самовпевнені, нетерплячі, рішучі й настирливі!
Так відгукнулася жінка про двох своїх доньок, які прагнули будь-що домогтися свого, так мовби прихильности, ніжности та ще й якої — безмежної! — засягають завдяки розуму, чи якоїсь майстерности, а чи, може, і хитрощам. Обидві сестриці Штальдер мали багато знайомих, серед них і кравчинь, як, скажімо, горянка Еммі. «Хто, як не ви, завилює тут перед усіма спідницями й не проминає жодного шинку». І хто ж це сказав? Одна із сестричок? А яким же буркотливим голосом! Та якби вона бодай разочок спробувала чимось його приворожити, то він би назавжди лишився їй відданим, а так він піднявся до мансарди вже відомої нам удовиці і зав’язав оте дивне знайомство. А якось, до речі, з однією із тих сестер Штальдер він повівсь надзвичайно грубо. Ми ще окремо повернемося до того випадку із недвозначним наміром «цього разу змалювати розбійника» таким, який він є, з усіма його вадами. Щоб узяти й зім’яти панночці капелюшка! Це просто нечувано! Та ще й серед людної вулиці. Вона трохи не знепритомніла. І ми її розуміємо. Це просто жахливо. А з другого боку, він саме вертався після ще однієї задушевної бесіди із редактором, який так настійливо ним зацікавився. Цей визнав костюм на розбійнику не лише бездоганним, а й таким, що цілковито відповідає його характерним рисам. Та чи не з’явиться знову та Ванда? І чи не навідувавсь він у той час до Будинку мистецтв? І хіба не омиває Ааре все наше місто так само ніжно, як ото чоловік піклується своєю коханою?
А тим часом кожна з дівчаток уявляє собі, нібито він закоханий саме у неї, — так сказала, натякаючи на залицяння, їхня мудріша матінка Штальдерка і засміялася — майже з вереском, а по суті, трагічно, немовби глузуючи і воднораз шкодуючи «всіх цих нещасних дурненьких дівчаток», цих збитих з пуття… Якось розбійник, до речі, освідчився одній симпатичній чорнявці, що сиділа за касою, — освідчився, тільки готовність на ній одружитися висловив якось досить недбало, тож вона сприйняла її як несерйозну й тому відхилила. А тепер ось його переслідували. Невже через ті пропозиції руки і серця, які він робив так недбало? Чи через безглуздість його досить серйозних намірів? Чи, може, через трагічність його комізму? Або через те, що в нього такий безвиразний ніс? Чи тому, що в цьому носі
