Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
На цьому сюжет багатозначно уривається. Кілька повчальних слів-реноме з вуст спокійної, наче гламурний удав, дикторки і — пішли спортивні новини від Євгена Зінченка. Потім — прогноз погоди з Інною Цимбалюк.
— …! — матюкаєшся. — …! …! …! — ще матюкаєшся. Аж доки твій словниковий запас інвективів помалу не сходить нанівець. Тоді відпускаєшся. Нецензурні слова, наче магія, відходять, відлітають на болота-яри-пустелі, забираючи з собою усе те, чого не висловити гарною літературною мовою. Зміст твоєї промови (якщо адаптувати його до сторінок цієї пристойної книжки) приблизно такий: «Це не так. Це неправда. Хтось змонтував мою смерть. Ось зараз я приїду у видавництво, Андрій почне верещати — і все одразу з’ясується, стане на свої довбані місця…» Далі йшло детальне пригадування родоводу Андрія (переважно по материнській лінії), а також усіх, хто так чи інакше міг мати стосунок до того, що з тобою сталося.
— Та не переймайся ти так, — пробує непевно розрадити тебе малий (він ще тут, хто б сумнівався). — Усі там будемо. Тобто ми з тобою вже «там»…
Ти кидаєш на нього потужний, весь такий нищівний погляд:
— Може, нарешті скажеш, хто ти в біса такий?
— Мене звуть Сашко. Я — колишній мешканець цієї квартири. Повісився у ванній на перекладині.
Ого! Однак ти з розумінням киваєш і посміхаєшся — так, наче він сказав: «Я щойно переїхав».
— Мені дуже шкода… ну, що ти померла, — зі співчуттям у голосі (вже не дитячому, але ще й не чоловічому) продовжує Сашко.
— А мені як шкода! — додаєш ти і мимоволі озираєшся. Погляд натикається на ваше спільне фото з Андрієм, лишене на згадку після жлобської поїздки до Туреччини. Та й то тільки тому, що ти на ньому гарно вийшла. А зараз це фото видається тобі єдиним зв’язком із жлобською, а все ж реальністю…
— Він — придурок, — ловить твій необережний погляд новий знайомий. — Мені він ніколи не подобався.
— Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?
— Відколи помер.
— О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..
— Так, — Сашко невинно посміхається. — А ще б’ються чашки та протікає унітаз.
Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.
«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» — наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.
— Ти собі нічого не думай! Хата — моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! — виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. — У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…
— Так то ж Наталка — моя молодша сестра.
— Молодша? — з недовірою перепитуєш ти. — Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!
— Так і я ж помер не сьогодні. Сорок два роки тому, здається. От і не старію. А тих, хто лишається жити, час, знаєш, не милує.
— Ти мені оце не розказуй. В угоді купівлі-продажу про тебе не йшлося!
— І що, вона навіть не натякнула, не обмовилась… ну, що я досі десь тут?
— Ти? Десь тут? Та ні. Тільки про гарний краєвид за вікном, добротну сантехніку та косметичний ремонт. Тут ще жити і жити — так вона і сказала — зворушено пригадуєш ти. — А тепер… — На тебе котиться холодна хвиля відчаю. — Це що ж таке робиться? А на роботі що подумають?.. — Хвиля стає просто крижаною. — Покінчила із життям сама замість того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво?..
Сашко вислуховує все то з істинною цікавістю:
— Тобі вже не треба ходити на роботу, — врешті нагадує він. — Інша б раділа…
— Я не інша! — верещиш ти. — В мене там купа нероблених справ і розлючений коханець!
— Люди й не таке по собі лишають.
— Я не збиралася вмирати! — ще більше крику.
— Було б не стрибати з того даху.
— То не я! Це такий жарт? — судорожно роззираєшся. — Де прихована камера? Куди мені всміхатися?
Сашко стає перед тобою, як пророк. Торкається твоїх рук своїми. Як уміє, намагається заспокоїти:
— Ти — тепер прихована камера. Можеш бачити все і всіх, і тобі нічого за те не буде. Круто, скажи?
— Все життя мріяла заробляти підгляданням!
— За це не платять.
— На що ж я маю жити?
— Ти сказала «жити»?
— Заради Бога, я стільки всього мріяла зробити! — твої крики зриваються до приниженого скавуління. — Побувати в Парижі, побачити Голлівуд, Африку врешті-решт!..
— Аби хоч зараз, — наче добра фея, пропонує він. — Будь-який куточок світу. І візи не треба.
— Бізнес-класом на мітлі? — така вже ти є, не віриш.
— Ні, це при житті ти була відьмою. А зараз варто лише подумати… і ти там. — Сашко раптово зникає, наче випаровується з-перед твоїх очей. Потім так само несподівано з’являється, щоправда, в іншій частині кімнати і — з велетенською квіткою орхідеї в руці. — Африка. Тобі — привіт.
Ти зачудовано приймаєш від нього ту квітку. Вона велетенська і жива — не те, що продається у квіткових крамницях міста…
Тож високі нотки на деякий час зникають із твого голосу:
— А ще я хотіла написати книжку. Та все чекала, коли матиму час…
— Час? — він сміється, наче ти розказала йому який сороміцький анекдот. — То було б писати, а не читати чужі книжки і плакати над сумнівними мелодрамами. Ти ж почала. І виходило наче непогано…
— Ти читав?!
— А що було робити довгими самотніми вечорами, доки дехто вештався нічними клубами?
— То ти не просто падлюка! — невинна орхідея летить у куток. — Ти порпався у моїх речах!
— Так, бо я втілення зла, — знизує плечима шістнадцятирічне хлопченя. — Але питання в іншому. Ти мертва. Як ми тепер будемо співіснувати?
— Ми?.. — вдарена не так словом «мертва», як словом «ми», ти загрозливо наближаєшся до нього, так що Сашко відступається й перечіплюється, бідолаха, за поріг. — Ніколи не вживай цього слова! Бо ми з тобою — не ми!
— Гаразд, — абияк він підводиться. — Та нам однаково треба домовитись. Я взагалі розраховував на вічний спокій. А з тобою я його не знатиму.
— Досі ніхто не скаржився.
— О Господи! Гадаєш, з тобою так добре жити? Не давала мені дивитись футбольні матчі, бо витріщалася у свої серіали! Кавалєрів водила нємєряно, що я вже й не знав, куди очі подіти! Діму Білана слухала на повну гучність!..
— Воно ще й жаліється! То вимітався б звідси на всі чотири вітри!
— Не
