Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька

Брати від життя усе. І ніде не вказується, що ж потім з отим «всім» робити. Комусь, може, подобається, а ти — сама собі маркіз де Сад. Повільно підводишся, абияк приводиш себе до ладу. Випадково кидаєш погляд у дзеркало і завмираєш. Ти завмерла, і вона завмерла. Вона — те примарне видиво, що глянуло на тебе із дзеркала. Вона мала біляві сплутані коси, що сягали їй десь до плечей, неприродно бліду шкіру і велетенські запалені очі того непривітного відтінку, що як люди бачать небо такого кольору, то одразу ж дістають парасольки.

Ні, вона була наче гарна, та чоловіки, вочевидь, не завжди відважувались до неї чіплятися. Зненацька ти зрозуміла чому — в її очах не було обіцянки, а якщо й траплялася, то не віщувала нічого доброго.

Вона спробувала посміхнутися. Доброзичливо це зробити в неї не вийшло — такою посмішкою вона, певно, примушувала інших лише напружено шукати шляхів до втечі. Ти позадкувала до дверей. Вона теж зробила щось схоже у своєму дзеркальному просторі. Зненацька тобі захотілося втекти десь світ за очі, залишивши її саму в цьому громадському туалеті чортзна-де. Та, на диво, ти не можеш зрушити з місця. Наче зачаклована якимсь прадавньо-старезним закляттям, ти просто стоїш і дивишся перед собою. Дивишся. Перед собою.

У двері вбиральні (жіночої, здається) вже починають настирливо-відчайдушно грюкати. Відчиняй давай, людям хочеться сцяти. Не всі ж, як ти, трахатись сюди ходять. Почувши на свою адресу низку оглушливо відбірної лайки-мантри, поволі вивільняєшся від чар дзеркала. Крок. Ще один. Двері.

А далі — стрімголов вилітаєш із дзеркально-кафельної пастки, де досі пристойно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ледь не змітаєш на своєму шляху перелякану зеленооку шатенку, якій, бачить Бог, до чортиків хочеться сцяти, хоча своєму хлопцеві вона сказала, що йде пудрити носик.

І в той час, коли вона блаженно випорожнює сечовий міхур від коктейлів, ти хапаєшся за свою сумочку. Кидаєш на барну стійку офіціантику винагороду м’ятою готівкою і, не удостоївши азіата прощальним поглядом, вивітрюєшся із нічного клубу.

Р. S. Що було в тій записці? Лише повідомлення про те, що на тобі немає спідньої білизни. Вмістилося у кілька слів. Зрозумій тепер отих чоловіків…

9

Ти навряд чи змогла б сказати (якби хто спитав), де і скільки ти їздила тієї ночі на своїй «мікрі». Час і простір змішалися в одне ціле, самотні вулиці перетворилися на суцільну одну, та тобі, якщо чесно, було вже добренько байдуже. До тями ти прийшла лише на коротку мить, за інерцією пригальмувавши на світлофорі безлюдного перехрестя.

— Ти часом не заблукала? — Дверцята «мікри» відчиняються, і на пасажирське сидіння поряд з тобою всідається той самий…

— А ти чого тут узявся? — впізнаєш у прийшлому стильно вбраного азіата із непристойно гарними очима.

Він озирає тебе насмішкувато-співчутливо-зацікавленим поглядом, в котрому намішано всього потроху.

— Ти під кайфом, — нарешті констатує. — Я відвезу тебе додому.

— Не хочу додому. Там стіни зсуваються.

— Буває, — розуміюче киває він. — То відвезу до готелю.

До готелю, то й до готелю. Неохоче пускаєш його за кермо, а сама, для безпеки, перебираєшся на заднє сидіння. До готелю, то й до готелю. Щоправда, ти сподівалася побачити якесь дешеве лігво (для неприкаяно гулящих волоцюг) із погодинною оплатою, а бачиш… п’ятизіркове диво, що має дах розміром з вертолітний майданчик.

Приїхали. Ти наче прокидаєшся:

— Ми так не домовлялися!..

Азіат озирається. Та азіата більше нема, замість нього на тебе зверхньо-насмішливо дивиться Ловець Снів.

— А як ми домовлялися?

Невідомо яким чином ви знову опиняєтеся на тому даху. Тільки тепер ти стоїш за один-єдиний крихітний крок від прірви. І до голови тобі лізуть чомусь зовсім інші, не гідні пафосної смерті думки:

— Тоді, в довбаному туалеті… це був ти?..

Він непевно знизує плечима:

— Залежно, кого ти собі уявила.

Ти пригадуєш, що треба розлютитися. Дуже розлютитися. Тоді страх зобов’язаний відступити:

— По-твоєму, я вже не бачу, кого трахаю?!

Однак він, видко, не з тих, кого можна розлютити, коли забажаєш:

— Ти майже тиждень не спала, — чітко окреслює для тебе часовий простір твоїх примарних днів і ночей. — По тому, як швиргонула мною з цього даху. Думала, мені щось зробиться? — сміється. — Для тебе я навіть зробив вигляд, що злякався. І я вмію чекати. Я ж казав, що коли-небудь ти знову заснеш.

— Отже, це сон? — ти не знаєш, радіти тобі чи вкриватися інеєм від жаху. — Я просто сплю на задньому сидінні «мікри»?

— Ти сіла п’яною за кермо. Перевищила швидкість. Забула увімкнути сигнал повороту. Хтозна, може, ти вже спливаєш кров’ю, а на місце аварії виїхали мєнти?

Неправда. Ти надто добре водиш машину. Не перевищуєш швидкості, навіть якщо не встигаєш, бо скрізь встигнути неможливо. І ти не забула б увімкнути сигнал повороту, навіть якби сіла за кермо непритомною. Тож…

— Я жива. Ти не можеш змусити мене стрибнути. Тобі треба ПЕРЕКОНАТИ мене.

— За цим справа не стане, — він нахиляється до тебе і шепоче тобі кілька слів просто на вушко. Потім відступає, аби помилуватись твоїм перекошеним личком. Отак ви й стоїте, не в змозі відвести одне від одного очей — він дивиться оцінююче, а ти — шоковано, наче почула щось таке, чого жодна людина ні за яких обставин чути не повинна.

— А що це тут таке робиться? — лунає раптом викривальний лемент охоронця, що вибрався на дах, можливо, перекурити, а може, й кинутись униз головою, бо довбане життя дістало.

Ловець Снів сахається. Вочевидячки, охоронець не входив до його наполеонівських планів.

— Зачекай! — кричиш ти, та за мить він зникає за краєм даху — легко і невимушено, як пірнальник з трампліна на змаганнях зі стрибків у воду.

Ти ще раз озираєшся на закляклого охоронця.

— Стояти! Я — охоронець!.. Стояти! — тільки й виходить повторювати у нього, бо, бачить Бог, його не навчили, що робити в такій оказії, як оце з тобою.

Треба було стояти. Однак тендітне відчуття рівноваги не належить до твоїх чеснот. І у твоїй свідомості досі метушиться відлуння сказаних Ловцем слів, які просто не могли, не повинні були виявитись правдою, інакше…

…необережний крок, спроба схопитися руками за повітря — і ти злітаєш у порожнечу і сподіваєшся (знаєш), що твоє тіло не торкнеться гладенької, ледь зрошеної