Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець

Темно-синя, майже чорна вовняна сукня з атласною облямівкою, під нею батистова сорочка. Юльхен пере в брудній воді панталони й заштопані панчохи, вішає їх сушити біля грубки. Шкода, що нема черевиків. Тут були колись черевички з високою шнурівкою, але мама взяла їх собі. Шаль уся в дірах, але іншої нема. Усі шалі вони продали ще торік. Тепер — капелюшок. З квіткою чи блакитною стрічкою з маленькими крисами. Тут немає дзеркала, вона не певна, чи натягла котрийсь з них не задом наперед. Поламані, геть зім’яті капелюшки Юлія відкидає геть. Вона дістається самого споду скрині, наче сподівається, що там, загорнута в старі берлінські газети, лежить корона. Газетами краще розпалювати, ніж книжками. Серед мотлоху вона обирає чорний капелюх з вуаллю. Тут є й рукавички, тонкі як павутинка.

Відклавши капелюх з вуаллю, Юльхен підходить до діда. Якби він розплющив очі й подивився на неї. Але той лиш водить рукою по ковдрі, й вона уникає її доторку, хоча від жалю сльози течуть по щоках. Їй страшно, бо смерть зовсім поруч.

Вона запихає старі газети в пічку, ніби намагається позбутися минулого, й полум’я ледь не обпалює їй підборіддя. Вона дає собі слово не підходити більше до дідуся, бо не може вже бачити цієї боротьби за життя, безсенсовного опору приреченого старого чоловіка.

Вона розбавляє чай з липи водою, але й це заміцно для її втомленого маленького серденька. Воно б’ється так, що його можуть почути на вулиці.

Вона лягає в тій самій сукні, що так гарно гріє і вкриває ноги. І засинає з думкою, що все це мусить колись скінчитись, що це все сон, її жахливий сон.

Сон Юлії

Юлія сидить у класній кімнаті й дивиться у вікно. Он проїхав офіцер, верхи. Вона відвертається і голосно зітхає.

— Ну, що? Що там побачила наша панночка?

— Офіцера на коні, — чесно зізнається Юлія. — Він уже недавно тут проїжджав. Чого він їздить повз наш будинок, ви не знаєте, панно Августо?

Панна Авгу ста робить мимоволі рух до вікна, але отямлюється й заливається рум’янцем.

— Напевно, він у вас закоханий.

— О Господи! — каже вчителька німецької мови.

— Юліє, перестань! З чого ти це взяла?

Юлія хитро мружиться, згортає, потім розгортає книжку й знизує плечима.

— Бо коли приходить месьє Віктор вчити мене французької, цей офіцер не з’являється.

— Теж мені пояснення! — пирхає Августа.

— О, знову! Ви тільки погляньте!

— Ні, — каже панна Августа якомога твердіше.

— Ви обіцяли мамі, що підете зі мною вибрати мені капелюшок. Я геть забула!

Юлія зривається й біжить до вікна, розчахує його навстіж.

— Ану сядь негайно! — кричить панна Августа. — Ти що, сказилась?!

Офіцер піднімає шапку й усміхається до Юлії. Вона з грюком зачиняє вікно й сідає на місце.

— Що трапилось? — питає Августа. — Що?!

Вона бачить тінь на обличчі учениці. Юлія втуплюється в підручник граматики. Писати грамотно, щоб у майбутньому відповідати на любовні листи, — ось що потрібно дівчині, вважає практична Августа, панна 22 літ, найстарша з чотирьох доньок поміщика, що розорився.

— Сонечко сховалось за хмару, — зауважує вчителька, і в уяві її постає ця фраза, написана кострубатим почерком Юлії з плямою чорнила замість крапки.

Юлія не піднімає голови.

— Гаразд, — поважно каже Августа. — Виконай вправу 632, а я піду на кухню.

Уже за дверима вона зітхає і швидко злітає наче птах по східцях униз й миттю опиняється у вітальні, де зараз нікого немає. Пані поїхала з візитом, пан на біржі, а куховарка товчеться на кухні. Августа біжить до вікна, вгортається у важку штору й крізь шпарину дивиться на вулицю. Там порожньо. Врешті Августа закушує губу й стає коло вікна, не ховаючись. Годинник вибиває полудень, і від цих звуків у неї всередині все перевертається. Августа починає тремтіти, як змерзла дитина. Вона хапає ротом застояне повітря, сповзає на підлогу, і вже на її обличчі — тінь.

— Мені страшно, — шепоче вона пересохлими губами. Реальність, справжня реальність, а не буденність, вривається у неї всіма годинниками Кенігсберга — на вежах, у вітальнях, у кишенях — безжальна до самотніх дівчат, у яких немає справжнього дому, а мебльована кімната в прикрої вдови бакалійника. Дівчат з провінції, які, потрапивши до великого міста, змушені щодня балансувати на краю прірви, аби вибороти собі право на життя. Вони зношуються на бруківці швидше, ніж серед лісів та полів батьківщини: погляд згасає, серце твердне й поволі всихає… І кожен, хто гляне на таку дівчину, бачить, що в неї серце тверде й маленьке.

Юлія стоїть у дверях, дивиться на свою вчительку німецької мови, на зігнуті плечі, худу гнучку спину, що волають про відчай. Це через того офіцера. Серце їй солодко завмирає. Вона крадькома прочитала кілька маминих романів і знає, що кохання приносить страждання.

Ні, Юльхен, це через усіх, хто байдуже проходить повз неї, лише ковзнувши поглядом. Багаті чоловіки, вродливі, загадкові. Менш багаті й менш вишукані спершу бачать вродливу панянку, що заходить у гарний, хоча й не надто заможний дім, й думають, що він їй належить. А потім від прислуги дізнаються, що ця дівчина сама заробляє собі на життя, і миттю втрачають до неї інтерес.

Ні, Юльхен не винна. Вона для Августи наче молодша сестричка. Як Анхен, як Тереза, як Катрінка, що залишились з батьком в цій дірі серед боліт. Вони не отримають навіть того, що отримала вона, Августа, якщо вона їм не допоможе. Якщо Августа не знайде собі чоловіка.

Юлія відчуває, що могла би зробити дві речі: підкрастися до Августи й кинутися їй в обійми або просто тихо обійняти, наче старшу сестру. Але їй страшно стрітися з поглядом чорних Августиних очей. Юлія тихо зникає, і за хвилю робить вправу з граматики, вставляє пропущені слова в текст.

Маленьку (дівчинка) звали Еліза. Жила