Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

— Слухай, Бенедикте, — мовила Анна. — У мене завтра день янгола… Я, Ліза і ще двоє наших друзів ідемо на пікнік. Не хочеш приєднатись? Я буду рада тебе бачити.

— О… е-е…ой! — хлопець так розхвилювався, що випустив із рук трубку.

Анна почула тільки гучний гуркіт, аж зіщулилась і відвела телефон від вуха.

— Бенедикте? Алло? Все добре?

— Так, я вже тут, — швидко мовив Бенедикт, піднімаючи телефон.

— То як?

— Добре… Я прийду… Звісно.

— Тоді давай завтра о шістнадцятій біля «Зміїного шляху», гаразд? Ти вже знаєш, де це.

— Гаразд, — відповів Бенедикт.

Телефонна розмова закінчилась. Двоє підлітків відклали телефони, а їхні обличчя світились дивними, задумливими посмішками.

— Ти його запросила? — вражено запитала Ліза, вона аж припинила танці і сіла в комп’ютерне крісло. Її здивований погляд зупинився на Анні. — Ти його знаєш лише… та що я говорю?… Ти його навіть не знаєш!

— Але хочу взнати, — засоромилась подруга. — Все, замовкни!

Наступного дня панувала прекрасна погода. Немов кораблі в спокійному океані, в небі плавали великі білі хмари. Інколи весь той небесний спокій розрізала біла лінія, сліди літака, який прагне кудись за обрій.

Рівно о шістнадцятий під тим красивим небом Бенедикт з причесаним, наскільки це можливо, чорним чубом, у футболці з емблемою Бетмена, чекав на компанію Анни біля моста, який кілька днів тому їх познайомив.

У руках він мав квітку, яку зірвав по дорозі сюди. Він не знав, як ця квітка називається, але для нього це було неважливим, бо, дивлячись на її сині пелюстки, він бачив у них посмішку Анни. У якийсь дивовижний спосіб він знав, що дівчині вона сподобається.

Крім квітки він приготував дівчині книжку, яку взяв з собою з дому. Це була збірка віршів Ліни Костенко «Річка Геракліта»[6]. Ця книжка багато разів його надихала, і він надіявся, що Анна одна з тих людей, які теж зможуть оцінити шарм прекрасних рядків. Звісно, він підозрював, що вона не любить читати. Але ж вона сама сказала, що цього не люблять ті, хто цього не робить. Отож, він мав надію, що вона бодай спробує і їй сподобається.

Минуло якихось десять хвилин чекання, і Бенедикт помітив компанію друзів, які під великим букетом різнокольорових повітряних кульок переходили дорогу. Ліза і Анна були в літніх сукнях і весело йому махали вільними від пакетів руками, а біля них йшли також двоє незнайомих хлопців, років так по вісімнадцять кожному.

— Привіт, це тобі, — мовив до Анни Бенедикт, коли вони підійшли. — Бажаю хороших друзів і багато незабутніх моментів! Вітаю!

Він обійняв Анну, а та взяла подарунки. Спочатку дівчина понюхала квітку, а потім подивилась на книжку.

— Вау! — вражено мовила вона. — Книжка! Якщо чесно, ти перший мені даруєш книжку, дякую! Даю слово, що прочитаю її!

Дівчина ще раз обійняла хлопця. Він відчув запах її парфумів — і був ладен померти. Він вірив кожному її слову і був дуже радий, що їй сподобався дарунок.

— Немає за що.

— До речі, знайомся, — звернула увагу на своїх друзів Анна. — Це Макс… мій однокласник і найкращий друг… А це Бенедикт…

Анна вказала на високого русого хлопчину. Він мав квадратні окуляри і був дуже худий, правда не настільки, як сам Бенедикт. Волосся сповзало йому на очі, а під носом сяяла якась дивна, дещо крива усмішка.

— Радий познайомитися, — мовив Макс і потиснув Бенедиктові руку.

— А це Пилип, — вказала вже на товстішого хлопця Анна.

Пилип був у широкій спортивній кофті з емблемою «Динамо», через що дуже здивував Бенедикта — на вулиці була страшенна спека. Хлопець побачив у Пилипові дещо схоже на Лізу — якусь сором’язливість, мабуть через ту саму зайву вагу. Мав чорне-пречорне волосся і родимку на лівій щоці.

— Дуже приємно, — мовив Бенедикт.

— Це, до речі, мій брат, — підтвердила Бенедиктові здогадки Ліза. — Але ти, мабуть, і сам здогадався.

— Кльова футболка, — усміхнувся Пилип.

— Кльова блузка, — натомість сказав Бенедикт. — Футболіст?

— Скоріш ботан, — виправив Макс. — Боїться показати своє сальце навіть літом!

— Замовкни! — буркнув Пилип і жартома штовхнув друга в плече.

— Та нічого, в тому весь ти… Перестань, ай! — засміявся Макс, і Пилип нарешті розслабився.

За півгодини підлітки сиділи у великому дерев’яному човні, до якого прив’язали повітряні кульки, і пливли за хвилями кудись, куди веде річка. Все це спланував Макс, бо коли компанія пройшла вздовж берега до довгого бетонного причалу, там уже стояв якийсь чоловік з наготованим для дітей човном.

— Максиме, тільки обережно, зрозумів? — мовив власник човна. — Коли поплаваєте, прив’яжеш його до цього кільця… І не забудь замкнути на замок, добре? Ключі віддаси потім!

— Добре! Звичайно! Все зроблю, не переймайтесь! Дякуємо!

Бенедикт