Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько
Усі ті люди жили у цьому пансіонаті довгий період. Усі звикли одне до одного. Зараз усі займалися хто чим, сиділи у вітальні, думали над своїм життям, переглядали шоу по ТВ. Усе це було в абсолютній тиші, аж поки до вітальні не зайшли пані Ярина та Бенедикт.
Жінка зранку прийшла в хлопцеву кімнату і запропонувала (чи то пак наказала) йому познайомитись із іншими жильцями, бо інша така нагода в нього випаде ще не скоро. Хлопець одразу відклав зошита, у якому писав вірш про свої вчорашні емоції, і пішов з Яриною у вітальню.
Знайомство з жильцями пансіонату теж неабияк вразило Бенедикта. Стільки доль об’єднав цей будинок… Для хлопця це було щось незвичайне. Щось, про що він раніше і не здогадувався. Тільки зараз до нього дійшло, що таких пансіонатів по Україні, та й по цілому світові, дуже багато. Дуже багато і таких доль. Це пригнічувало й водночас навіювало якесь усвідомлення грандіозності нашого світу.
Абсолютно всі ставили йому якісь запитання. І він, знаючи, що це може обернутись зривом його плану щодо нового життя, був абсолютно відвертим.
— Я втік з дому, — мовив хлопець, коли старий викладач Любомир (так його звали) запитав, де його батьки. — Вони не знають, де я. Я просто взяв кілька речей і зник з дому. Але не переймайтесь, — додав Бенедикт, коли помітив тривогу присутніх. — Вони мені довіряють. Думаю, вони мене не шукатимуть і в міліцію не подаватимуть про розшук.
— Я теж колись втекла з дому, — озвалась художниця Єва. — Але прийшов момент, коли я була змушена їм розповісти, де я. Думаю, в тебе теж буде такий момент.
Бенедикт нічого не відповідав. Він знав, що коли прийде такий момент, тоді про нього подумає, зараз це без сенсу.
— А ти маєш якісь уподобання? — спитала Єва.
— Звісно, маю, — усміхнувся Бенедикт. — Музика… Поезія… І скажу дещо банальне — люди.
— Люди?
— Ну, так… Люди — дуже дивні створіння… Всі різні. Всі зі своїми таємницями. Всіх потрібно розгадувати. А це доволі цікаво.
— А читати любиш? — спитав Любомир.
— Звісно, люблю… Це не люблять лише ті, хто цього не робить, ге? — знову усміхнувся Бенедикт. Його завжди дивував сам факт таких запитань. Йому це здавалось рівнозначним до запитань «ти любиш дихати?», «любиш смак води?».
— Ти, до речі, можеш брати будь-яку з цих книжок. Тільки не забудь покласти назад, бо Ярина має список, де всі записані. І якщо котрась пропаде — вона всіх нас приб’є… — прошепотіла на вухо Бенедиктові Єва.
— О, дякую, це дуже класно, — мовив Бенедикт, іскристим поглядом дивлячись на полиці з книжками. Для нього це був неабиякий скарб і джерело натхнення.
Знайомство протривало майже годину. Бенедикт обговорив з Любомиром кілька книжок, які вони обоє читали; порозмовляв з Євою про її малюнки, які вона чомусь іще не наважилась йому показати; трохи поговорили на спільні теми.
Хлопця найбільше вразило те, що спілкування було дуже простим, ніби він був знайомий з цими людьми все життя. Це якось додавало впевненості у тому, що він там, де має бути. Що він з тими людьми, які повинні бути навколо нього. Хоча це можна назвати приємним додатком до життя в пансіонатах. Тут або покинуті, або неординарні, або вільні люди. Ось чому й спілкування з ними вільне.
Після всього хлопець взяв одну книжку з полиці і вирушив до себе в кімнату. Там він запримітив недописаний вірш. Бенедикт сів на стільчик і взявся дописувати. Згадав стрибки з моста, спілкування з Анною, згадав емоції, які вкладав у вірш на початку. Та не міг сконцентруватись. Тепер його переповнювали інші відчуття.
Він перегорнув сторінку зошита і почав писати вірш, присвячений мешканцям цього пансіонату. Він написав вірш про людські долі. Про віру в краще. Про незламність. Про те, що вибір лише за нами — щось красиве і світле можна побачити навіть у найтемніших речах.
У одної жіночки Були милі три дитяти. Для усіх богатирі, А для неї янголяти. Один янгол десь загинув, На війні, здається,