Темнота - Улас Олексійович Самчук
— Ну, чого ж, скажи, неможливо? Я тебе, Василю дорогий, питаю: чого неможливо? Спекулянтові Шурові — можливо? Капралові Дубовому — можливо? Усім тим, що вимотують нас, що п'ють з нас наші найсвятіші почуття, що нас недостойні — можливо… Лише тобі, Василю… — але вона цього речення не докінчила. Василь враз пополотнів, уста його задрижали, очі люто заіскрилися. Вона повільно почала відхилятися, ніби боялася, що він скочить на неї і поб'є. Але він швидко собою опанував, відійшов до вікна, де стояла покрита виблідлим килимком менша канапка і повалився боком на неї.
— Знаєш, — казав він, незграбно лежачи, ніби йому бракувало тут місця, — знаєш, чому не можна? Не можна, бо прийшов мій батько… — Хвилинка наглої тиші огострює значення останнього слова.
Ала враз зривається і сідає. Дивлячись на Василя великими своїми, як небо синіми, очима вона перелякано питає:
— Батько? — і вона обтерла рукою очі, ніби не зовсім добре бачила.
— Так, — відповів він спокійно.
— Іван Мороз? — знов запитала вона.
— Умгу! — буркнув він. Ала швидко дихала.
— Що з ним сталося? — запитала не до ладу. — Чого він сюди прийшов? — Василь подумав хвилинку.
— Його вигнали. Він без документів. Він не має де спати. Він не знає, що йому почати. Йому загрожує смерть! — вимовив Василь усе ясно, одверто і замовк.
— Та… Я тобі скажу… — зовсім зміненим, збайдужілим тоном казала Ала і встала із своєї канапи… — Я тобі скажу. Не задля твого батька скажу, а так взагалі: вам так і треба. Самі винні. Задовго ви чекали…
Нарешті і Василь не видержав:
— Не задовго ми чекали, а забагато у нас розвилося сволоти. Бур'яном нас побито! Хамами і дурнями! — і Василь зірвався з свого місця, швидко підійшов до дверей, що чомусь були відхилені і міцно пристукнув їх своїм міцним плечем. У ньому виринуло сильне бажання показати перед жінкою свою міць і свою волю. Він не той, що вона думає. Він знає, що робить, і знає, до чого прямує. Тепер він сказав усе, не має нічого більше сказати, прощається, лишає Алу у стані здивовання і виходить.
Цілу ніч Василь мечеться по місті, ще і ще раз навідується до церкви і аж над ранок приходить додому без нічого. У кімнаті душно, парно, погане повітря. Усі, де хто може, сплять. Спить і Михайло просто на долівці, на розісланому старому пальті. Василь і собі приліг на хвилинку, був надто втомлений, з наміром бодай на годину заснути. Лягаючи, помітив, що Михайло пробудився.
— Ну, як? — запитав пошепки Василь.
— Лягай, — відповів лише Михайло.
— Завтра буде видніше.
— Щось знайшов? — не може вдовольнитися Василь.
— Знайшов, — каже Михайло і засипає знов. Василь приліг, намагався забутись, але не міг. Надходив ранок, а з ним продовження вчорашнього. Але все таки і не зчувся, як заснув і прокинувся, коли хтось наступив йому на ногу.
Батько збирався відходити. Катерина і Петро сиділи понуро, Михайло роздував примус. Василь схопився негайно на ноги і поспіхом, не митий, одягався. У помешканні, на коридорі, на вулиці стояла глибока тиша. Вихідний день. Василь конче хоче довідатись у Михайла, як там їх справа. Михайло мовчить. Ще нічого нема. Скаже потім, хіба увечорі. Настрій, ніби в хаті покійник.
Потім Іван пив чай, а після чаю, якось майже непомітно, він забрав свій клуночок і витиснувся обережно з дверей на сходи. Ніхто нічого не перечив, не питав, куди він йде, лише Василь якось механічно потягнувся за батьком. На сходах було порожньо, на холодній, ранковій вулиці теж, тополі бульвару Шевченка, мов віники, стояли непорушно, фасади будинків нагадують старі, темні гравюри. Іван і Василь ідуть без мети, їх ноги ступають обережно, минають кілька будинків мовчазно, опісля без змови, переходять на другий хідник бульвару і йдуть попри, високий, дощаний, якоїсь кремово-сірої барви, паркан ботанічного саду. Липи і каштани простягали з-за паркану мереживо свого галуззя, свистали й гомоніли різні пташки, а найпаче жваво й галасливо метушилися сірі горобчики.
Почали з'являтися й люди, їх все більше і більше — пом'яті, заношені, чоловіки в кепках, жінки в хустках, повільний, механічний рух, дуже рідко з якоїсь вулиці вирветься і самітно пробіжить, переважно темної барви, авто, десь проторохтить віз, запряжений худою конякою… Вітрини, написи, вікна, двері — закурені, матові, старі.
Йшли в напрямку Бесарабки. І обидва мовчали. Іван мав що сказати, але не відважувався почати таку розмову, Василь хотів довідатись про все, що там сталося, але так само не мав відваги питати. В його уяві стояло лише те, що було написане в газеті. Іван же думав про Канів, про Вірочку, про Мар'яну.
Дійшли до Бесарабки. На «толкучці» людей більше і їх все прибуває і прибуває. У масі безпечніше. Усе торгує. На землі, на скриньках, на колінах, з-під ліктя, з-під поли, з кишені, з кулака. Старі вилинялі, перецеровані жіночі панчохи, позолочені, ажурно-рококові рямці з таємничим, романтичним почорнілим обличчям якоїсь серпанкової красуні; старанно витерті і ще старанніше залатані, бурої барви штани, мабуть, вже покійного дідуся, з видутими, але припрасованими колінами; витоптані і не підбиті, просто з ноги, восьмий номер, черевики; портрет Толстого; купка поржавілих, погнутих цвяхів, купка цибулі, склянка маку і інше, і інше подібне.
Іван з Василем не мають ніяких комерційних намірів, не шукають ні штанів, ні портретів Толстого, вони лишень просто вливаються в загальний лад. У масу. Щоб і собі в ній розчинитися… І щоб їх не було видно. І почуваються вони тут дійсно затишніше, ніби за вітром. І те, і інше, і драглистий рух, і приглушений гамір, якийсь пульс, калейдоскоп облич, багато очей. І лише геть згодом під обід, вони рішають розійтися, їм робиться разом скучно.
— У тебе, Василю, напевно є якісь свої справи, — промовив Іван.
Василь погодився, вони умовились зійтись увечорі, і кожний пішов своєю дорогою.
Іван залишився сам у масі. Знайшов якесь порожнє місце, камінь під парканом базару, і присів. Сидів недовго. Здавалось його щось там далі чекає, хтось кличе. Пішов
