Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Хтось торкає мене за плече. Я здригаюся. Але це брат, Лялька стоїть неподалець і колупає носком стежку. Вона дивиться на той носок, і ця поза в неї особливо звабна.

— Слухай,— каже брат.

— Не прийдеш об одинадцятій?— питаю я.

— Перестань,— сердиться брат.— Мене турбує... Щось дуже вона дивилася...

— Вона завжди так дивиться.

Брат похитує головою. Він, здається, і справді має підстави похитувати головою.

— Я знайду вас на лавочці,— кажу я.

— Другій з кінця,— підказує брат.— На лівій алеї...

Я звів руку на привітання — переді мною лягла моя дорога. Дорога до Артеміди й на естраду. Там гулятимуть леви, тигри й носороги. Слони там їстимуть листя невідомих дерев і тягатимуть стовбури тих дерев. Дивні змії в окулярах стрибатимуть як танцюристи, і їм награватиме на сопілку майже чорний чоловік. Будуть незвичайні вечори й річки, незвичайні ліси й люди — ітимуть вони й ітимуть у пошуках невідомо чого.

Я сиджу на лавці, і мені сумно. Сиджу тут, як гриб, загубившись від усіх, росту у цім сутінку — мене зрошує кінодощ. Над головою світляна смуга, в якій крутяться комахи, зелені й білі, лахматі метелики й вусаті комарі. Еге, вусаті комарі, про яких ще ніхто не зняв і не зніме кінофільму. Адже вони живуть тут, у звичайному парку звичайного міста.

Мене знову хтось торкає. Що це за вечір такий? Я повертаю голову і на мить завмираю. Кров прилинула мені до очей і залила щоки. Мати була у вихідному, трохи старомодному платті, що гарно лежало на ній, і у вихідних, теж трохи старомодних туфлях.

— А де Микола?

В очах у неї горять кілька золотих вогників, що я аж чудуюся. Мені поповзли по спині мурахи. Я з їжачився і скорчився (малий брехунець і пілігрим) у ногах цієї величавої жінки з такими незбагненними вогниками в очах. Я був ниций у цю хвилину — нікчемний суддя, якому тільки й дорога, що за грати. В нього немає в голові клепки, в нього взагалі в голові вітер; взагалі-то, подумалося мені, така доля всіх наглядачів кіз, і цю казку знає кожна дитина. Всі вони, наглядачі оті, безсилі й нещасні в очах отого могутнього діда в червоних чоботях.

— То де ж Микола?

— Пішов пройтись,— байдуже кажу я.

Я й не брешу, він і справді пішов пройтись. Мати зизо глянула на мене й усміхнулася.

Над нами висів білий світляний струмінь — у ньому так само танцювали нетлі.

— А без тебе чого?

— Не хотілося,— кажу я так само відчужено.

Вона сидить коло мене й дивиться на екран. Обличчя її мовби аж надто спокійне. Еге ж, вона хоче дочекатися брата!

Я сиджу коло неї, як на приску, меншаю на очах, як Нільс із казки — ось воно, покарання, гадкую. Адже я вже майже карлик на цій лаві, і хто зна, скільки треба облітати мені простору, щоб повернутися до себе колишнього. Здавалося, ворушиться в мене волосся, позаплутувались у нім нетлі й комарі, жалять вони мені мозок, я дурний і нікчемний, та такий і має бути карлик, посаджений на присок. Так, я даремно вплутавсь у цю історію — це не моє діло! Я корчуся все більше й більше, начебто болить мені живіт і все тіло, язик дубне в роті і стає палюче-сухий, очі мої палають, але що я можу вдіяти, коли малий такий і нікчемний?

— Що це тобі?— питає мати.

— Живіт розболівся,— витискую я.

— Ну то біжи! — каже вона спокійно, невідривно дивлячись на екран. Там ганяли носороги, важкі й незграбні, ламали пудовими ногами гілки, і багно чвиркало навсібіч.

Я встав. Засвітилось у мені дивне світло: вона сама підказує мені вихід. Я світився, наче фосфорний: вона сама підказує мені вихід! Зирнув на неї: ні, вона вся на екрані.

Тоді я й справді побіг. Мчав так, що на мене люди зглядалися. Земля ставала мені навкосину, а перед очима мигали, як зорі, ліхтарі. Круто завернув на переході і ледве не наскочив на якогось добродія з собачкою. Собачка перелякано забився господареві під ноги, і на мене загавкало — чи добродій чи його собачка. Мені стало смішно й радісно: вихід усе-таки знайшовся, і вже байдужки мені, хто там на мене гавкає.

Недалеко вже й братова лавочка. Дві тіні злякано розсахуються, брат скочив, а Лялька відвернулася.

— Прийшла!— ледве видихнув я.

— Гаразд!— по-діловому відповів брат.— Зараз буду.

Він зблід, але лишився спокійний. Неподалець висів ліхтарик, і той ліхтар мікроскопічно відбивався у його окулярах.

Я побіг назад. Коло Артеміди стишив крок, начебто мені треба було помолитися цій Одноручці. Ледве була видна в мороці, і на лавці коло неї вже похихикувала якась дівуля. Я передихував, щоб з’явитися на материні очі спокійним.

Вона сидить і дивиться кіно. Сама в ряді, над головою все так само в’ється промінь світла, напханий нетлями й комарами, а на екрані ходить жирафа. Худа й висока, на ній чудове в крапинку вбрання, в неї неймовірно витягнута шия, а голівка з величезними темними очима. Позирнула на мене, велеока й