Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Він замовк і понурився. Я знову зирнув у вікно. Небо блакитніло первозданно, але чогось уже не вистачало в його барві: не було літньої впевненості — сумовита пора бабиного літа надходила...

Крута вулиця стрімко здіймалась угору. Звідти котився тролейбус, і шофер у ньому блимав вогником сигарети.

— Такий тут тлум!— захекано проказав батько.

Ми зупинилися на узвозі й дивилися туди, де на хідниках рухався різнокольоровий людський потік. Блідо миготіли незнайомі обличчя, люди швидко текли по сірій асфальтовій площині й ховались у темній хащі підземного переходу. Виринали з протилежного боку і знову розтікались по тротуару.

— Тут швидко втомлюєшся,— сказав батько.— У нас немає такого гармидеру.— Він затис цигарку в куточку рота, і його обличчя заповнилося глибокими зморшками.— У нас,— сказав він,— тиша!

— Це тому, що субота,— мовив я.— Зрештою, коли я приїхав сюди вперше, здалося, що пропаду тут... Ти на скільки приїхав?

— Завтра назад. Куплю от дещо. Треба й матері подарунка.

Він подивився на мене швидким поглядом.

— Звісно, треба,— згодився я.

Батько кинув недокурок в урну.

— Скільки там поверхів? — кивнув він у бік висотного будинку.

— Двадцять.

— Ого!— тихо згукнув.— Скоро вже й на хмари людина залізе.

— Зроблять там чудові пляжі,— пожартував я.

— Ну, а метро?— спитав батько.— Знаєш, я ніколи не був у метро...

Він пішов уперед, і я побачив, що він намагається триматися випростовано. Горда голова міцно сиділа на кремезних плечах, але старість відчувалась і в тих його плечах, і в цій трохи застиглій випростованості. Я закусив губу: на хідниках лежало недавно опале листя. Вересень ступав на землю й викликав у душі щем.

Зустрічалося літо з осінню. Яскраві дні палали над землею, але в тій яскравості з’являлося відчуття незагоєного болю. Осінь тільки починала запалювати холодні вогнища дерев, плескала золотом, але й досі світила ще щедрою зеленню.

— Скільки ти не бачив матері?— спитав батько.

Я взяв його за рукав і міцно стис.

— Знаєш, тату,— сказав зовсім тихо.— Мені й справді треба навідуватися до вас частіше. Я тут не раз згадую вас і нашу хату. Отак, буває, прокинуся серед ночі і чую запах наших полуниць. Але приходить день — і починаєш крутитися як заведений. Тоді все мимоволі віддаляється й забувається...

Батькове обличчя стало холодне. Я, мабуть, сказав щось не те, а може, він не зрозумів до ладу мого одкровення.

— А як там наш кіт?— спробував я перемінити тему.

— Останнім часом мати багато хворіє,— сказав батько, мов і не слухав мене.— Вона постаріла, і їй нелегко вже поратися з господарством... Я, правда, допомагаю, скільки можу...

Чоловік на розі закликав купувати лотерейні квитки. В нього було гладке лице й прохриплий голос. Лотерейні квитки лежали кольоровими стовпчиками, і вітер загинав їхні кінчики.

— Давай куплю,— спинився батько.— Може, вони в цьому місті щасливіші? Не хочеш?

— Я не вірю в гру,— відповів я.

— А ми от в останньому тиражі виграли карбованця,— сказав батько.

Ми спускалися ескалатором, і батько цікаво роззирався.

— А непогано, га?— посміхнувся він.— І скільки, думаєш, вгатили сюди грошей?

Назустріч пливли обличчя — батько вдивлявсь у тунель. Дихнуло стерилізованою свіжістю; батько повернувся до мене — всміхався так само:

— Це б матір сюди!.. Ти ще надто молодий, — заговорив він уже в поїзді.— Ще крутить тебе життя й затягує. Колись і в мене так було, але я завжди знаходив час, щоб провідати старих. Зрештою, я працював і утримував з тих грошей і свою родину, і батьків. Це ви нічого не знаєте: хочете, щоб вам все в рот клали. А я от нічого готового не мав, і мені ніхто нічого в рот не клав...

В цю хвилину я не хотів сперечатися з батьком. Зрештою, це стара пісня, яку ми не завжди хочемо вислухати: ми були такі, а ви от такі! Це й не дає нам змоги збагнути до кінця тої правди, що все-таки схована за тими зужитими словами.

Поїзд гнав різке, свіже повітря, проникало воно й досередини, звіюючи негусте батькове волосся. Він примружився й застиг.

— Куди це доїдемо?— спитав.

— До Дніпра.

— Славно,— сказав батько.— Не бачив його вже двадцять років.

У вагоні було небагато людей, батько сидів, поклавши на коліна долоні, і на мене знову повіяло тим часом, коли відчували ми з ним неподільність, — він сідав отак, прийшовши з роботи й помивши руки, і надчікував, коли мати покличе обідати.

— Аж не віриться, що так глибоко ми під землею,— сказав батько, зирнувши на мене.

— В Москві мілкіше,— відказав я.— А там, за Дніпром, поїзд іде вже по поверхні.

— Що ж це за метро?— всміхнувся батько.— По-моєму воно тільки й метро,