Високий Замок - Станіслав Лем

спробою упорядкувати навіть ті явища, які не надаються до упорядкування. При цьому всі міфи, наскільки б вони не відрізнялися від філософських систем і наукових теорій, збігаються з ними в тому, що заперечують можливість повного чи принаймні часткового панування хаосу як закону подій. І якщо хаосу в чистому вигляді, не заторкнутому жодними формами порядку, не існує, певно, ніде в матеріальному світі, то ми знову таки погоджуємося сприйняти далеко не кожний тип порядку, притаманного явищам. Ані прозаїк, ані біограф не можуть задовольнитися застосуванням тільки статистичних закономірностей на кшталт великого реєстру чи бровнівського руху молекул. Адже там, де панує порядок, який лише узагальнено відображає перебіг подій, лишається чимало шпарин для втручання сліпого випадку. Тоді несподівано навіть для самого автора постає надлишок порядку, такий його надмір, який не має відповідників у реальному світі, який є проявом уже тих побожних бажань, тієї однобокости бачення, тієї, зрештою, підпорядкованости панівній міфології чи естетиці. Той, хто вкладає у вигадану реальність надмір непритаманного їй порядку, подає нам ідеалістичну картину цієї реальности. Скажімо, підкреслюючи пасторальність, невинність дитинства, ми конструюємо міф про «безгрішні літа». І навпаки, відкинувши це, щоб обмежитися суто біографічним підходом, бо саме це нас тут цікавить, ми створимо світ дітей — маленьких чудовиськ. Не може бути й мови про те, щоби хтось, зневаживши всі правила, виклав «усе». Адже селекція присутня завжди й розрізняється тільки вибором критеріїв. Отже, якщо я покладаюся на пам’ять і саме їй довіряю роль селекційного чинника, я узалежнюсь від того, що спромігся запам’ятати. Тому я гадаю, що кордон забування є бар’єром щирости, здолати який неможливо.

Коли я писав оті кілька десятків сторінок спогадів, то часто непокоївся тим, що подаю не події, а вже якусь літературну обробку, інтерпретацію, себто версії тих подій. Свій твір «Невтрачений час» я починав з дитинства героя і врешті вирішив викинути вступну частину книжки, яку неодноразово переписував і опрацьовував. Саме там було максимум спогадів із часів мого раннього дитинства. Та розмаїті його окрушини розпорошилися по інших книжках, адже я перебуваю у невдячній ситуації людини, яка не може безперервно черпати зі скарбниці нехай і хаотично перемішаних фактів, але мусить із неабиякими зусиллями вилучати їх із найрозмаїтіших конструкцій, у яких істина обросла досконалою імітацією. Іронія долі учня чорнокнижника, а то й звичайного брехуна, який плутається у власних вигадках.

Ясна річ, що це стосується радше переживань та психічних реакцій, аніж чуттєвого пізнання. Стверджуючи це, я ставлю під сумнів (і здаю собі з цього справу) саму концепцію пригадування: аби ізолювати інтерпретацію та версії переживань від самих переживань, аби вилучити останні в чистому вигляді. Ми приречені на поразку, якщо хочемо, щоби твір був щирою правдою і тільки правдою. Тоді дитина, якою я був, перетворюється на якусь кантівську «річ у собі» — я можу її досліджувати, можу її домислювати, ніколи не знаючи, коли я лише реконструюю події, а коли перетинаю окреслену межу й будую з домислів фрагменти реальности, якої взагалі не існує.

Цікаво, що на такі ж труднощі наражаються людські прагнення в царинах, здавалося б, незмірно далеких від «країни дитячих літ». Адже коли жадати лише докладности й високої вірогідности, коли знехтувати стислістю, виявиться, що відділити об’єктивні факти від їх інтерпретації вже неможливо. Адже навіть першоелементи мови — окремі слова, граматичні й синтаксичні правила — є лише інтерпретаціями, а не абсолютно точними фотознимками предметів чи психічних явищ. Така констатація, звісно, не втішає, але принаймні може дати розгрішення. Надмір знання не раз виявляється пустим звуком, баластом, який суперечить дійсності. Той, хто добре знає, наскільки багато «теорій дитини» існує у психології чи антропології, мусить усвідомити, що, як би він не обмежувався, як би не намагався бути відкритим, щирим, автентичним, усе ж він мимохіть дрейфуватиме до котроїсь із тих теорій; його зноситимуть до котроїсь із них інтелектуальні та особистісні переваги. Адже кожен бачить дитину, якою був, крізь набір лінз, які насадили на ніс усі подальші роки. І нема на те ради.

Стільки «теорій дитини» як істоти непізнаної. З роками вона поволі стає зрозумілішою. Та, як мені здається, водночас вона банальнішає під виглядом нормалізації чи уподібнення до групи, в якій і разом із якою виростає. Одвічна суперечка про те, що в людині є вродженим, а що набуте завдяки впливу середовища, обертається виключно довкола перших років життя. І ми можемо сподіватися не тільки теоретичних відкриттів у цій галузі, але й революції у педагогіці, якщо й справді виявиться, що межу формування, долучення до культури, до її навичок, зокрема інтелектуальних, можна помітно пересунути в бік раннього дитинства. На підставі цього можна було б вбачати в кількарічних дітях осіб, які володіють навіть елементами вищої математики.

Утім, менше про майбутнє, оскільки мова про минуле. Повертаючись до нього, ми можемо покладатися виключно на пам’ять. Я даремно намагався заповнити її лакуни, здолати її анархічний диктат, переглядаючи старі книжки й альбоми. Звісно, образи вулиць, площ, костелів були мені знайомі, але лиш так, як закапелки помешкання краще знайомі миші, ніж його законним мешканцям. Уразило й те, що мені більше допоміг план міста — вельми абстрактний рисунок, сухий начерк розташування вулиць. Мені здається, що пам’ять із її механізмами, які не надаються до розшифрування навіть засобами науки, є багатовекторною і, здається, багаторівневою. Я ще й тепер міг би здолати дорогу з гімназії додому із заплющеними очима. Незліченну кількість разів повторювана впродовж років, вона так глибоко в мені закарбувалася, що перетворилася на те, що психологи називають «динамічним стереотипом». Звідси порівняння з мишею, яка прекрасно орієнтується на місцевості, але, швидше за все, не здатна його естетично оцінити — достоту як я, коли був львівським гімназистом. Я байдужо минав пам’ятки архітектури, вірменську церкву, старі кам’янички Ринку з чудовою Чорною Кам’яницею на чолі, однак нічого з цього не пам’ятаю. Пів до восьмої ранку я доливав собі воду до кави, аби швидше вистигла, і йшов вулицями Монюшка, Шопена, площею Смольки з кам’яним Смолькою в центрі, Яґайлонською, повз кіно «Марисенька» — до вулиці Легіонів. Ліворуч углибині майоріла перспектива театру, однак мене, наче маяк мореплавця, притягав непоказний будиночок на розі площі Святого Духа[31] — кіоск із виробами пана Кавураса.

Кавурас продукував халву у двох різних упакуваннях — по 10 і по 20 грошів. Я зазвичай одержував від батьків 50 Грошів на тиждень і завдяки цьому міг у понеділок хоч викачатися у тій халві. Але вже з середи ставало скрутно. Крім