Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— О, чудово, — відповіла вона.
Тож ми того вечора слухали циган, і я хизувався та поводився як товстосум. Щоразу, коли змовкали гітари й вщухали оплески, я обговорював із цією божевільною старою персні й весільні подарунки.
— Чи, гуляючи по Мадриду, ви бачили щось таке, що сподобалось би Ренаті? — запитав я її.
— О, найелегантнішу шкіру та замшу. Плащі, рукавички, сумки й туфлі, — відповіла вона. — Але я також знайшла вуличку, де продають вишукані плащі, і розмовляла з головою Міжнародного товариства любителів плащів «Los Amigos de Сара». Він показав мені неймовірні темно-зелені оксамитові моделі, з капюшонами та без них.
— Завтра я передусім куплю їй такий, — сказав я.
Якби Сеньйора хоч словом мені заперечила, я б усвідомив своє становище. Проте вона лише дивилася на мене своїм холодним поглядом. Сидячи за столом навпроти мене, вона блимнула очима. Мені навіть здалося, що це блимання здійнялося з внутрішнього кутка її ока вгору, як мигальна перетинка. Моя уява намалювала ліс і просіку, з якої втекла змія, щойно я ступив туди сухого і золотистого осіннього пополудня, що пахнув зіпрілим листям. Можливо, про це не варто й згадувати. Проте щоразу, коли мені випадала вільна хвилина, я ходив у Прадо, що був за рогом готелю «Ріц», і розглядав різні дивні картини, особливо бурлескні візії Ґойї та полотна Ієроніма Босха. Тож мій розум був готовий до образів, що його навідували, і навіть до галюцинацій.
— Вітаю вас із тим, що ви нарешті отямилися, — мовила стара. Проте, зауважте, вона не сказала, що я зробив це вчасно. — Я виховала Ренату так, що вона буде ідеальною дружиною для поважного чоловіка, — додала вона.
Вроджений простак, я зробив із цього висновок, що, говорячи про поважного чоловіка, вона мала на увазі мене, і що ці дами ще не дійшли остаточного рішення. Я відсвяткував цю можливість, вливши у себе чимало бренді «Лепанто». У результаті міцно спав і прокинувся відпочилий. Уранці відчинив високі вікна й з приємністю споглядав потік машин, що рухався у променях сонця, й величну площу з білим готелем «Палас» в глибині. На сніданок подали смачну каву й смачні булочки з фігурно нарізаним маслом і джемом «Геро». Десять років я жив по-панському, ходив до хорошого кравця, носив пошиті на замовлення сорочки, кашемірові шкарпетки та шовкові краватки, що дарували мені естетичне задоволення. Тепер цій нерозумній розкоші настав край, але я, переживши Велику депресію, дуже добре знав скруту. Я прожив у ній більшу частину свого життя. Проте прикрість полягала не в тому, що доведеться винаймати мебльовані кімнати, а в тому, що я стану просто ще одним стариганом, нездатним більше надихати серця вродливих дам, які сподіваються вийти заміж протягом травнево-грудневого сезону або ж мріють стати господинею замку, як пані Чаплін, народивши десятьох дітей від чоловіка, який на схилі віку ще був нівроку. Чи зможу я жити, не справляючи на жінок такого враження? А може, раптом виявиться, Рената любить мене достатньо, щоби погодитися на скромне життя. На прибуток у п’ятнадцять тисяч доларів, обіцяний Юліком, якщо я вкладу в його проект п’ятдесят тисяч, у Сеґовії можна дуже добре влаштуватися. Я навіть ладен терпіти Сеньйору до кінця її життя. Який, я сподіваюся, не забариться. Я нічого проти неї не маю, зрозумійте, але було б чудово незабаром її втратити.
Я намагався зв’язатися з Такстером у Парижі — він мав зупинитися у готелі «Пон-Руаяль». А також замовив телефонну розмову з Карлом Стюартом у Нью-Йорку. Хотів особисто обговорити культурний путівник із видавцем Такстера. І переконатися, що він оплатить мій рахунок у «Ріці». У «Пон-Руаяль» Такстера не було. Можливо, він зупинився у подруги своєї матінки, принцеси де Бурбон-Сикст. Тож я не переживав. Обговоривши з телефоністкою деталі мого нью-йоркського дзвінка, дозволив собі десять хвилин спокійно постояти біля вікна. Я насолоджувався зимовою прохолодою і сонцем. Намагався сприймати сонце не як розбурханий термоядерний реактор із газів і частинок, а як істоту, як організм, що має власне життя і сенс, якщо ви розумієте, про що мені йдеться.
Завдяки пеніциліну Роджер почувався досить добре, щоби піти зі своєю бабусею до парку Ретіро, тож того ранку я не мусив за ним доглядати. Я тридцять разів відтиснувся, постояв на голові, а потім поголився, вдягнувся і вирушив на прогулянку. Відійшов далеко від великих бульварів і занурився у маленькі вулички старого міста. Я збирався купити Ренаті прекрасний плащ, проте пам’ятав також і про Юлікове прохання придбати йому морський пейзаж, тож, маючи досить часу, заходив у антикварні крамнички та картинні галереї, сподіваючись щось приглянути. Проте на всіх картинах, окрім синяви та зелені, піни та сонця, штилю чи шторму, завжди була якась скеля, вітрило чи димар, а Джуліус нічого такого не хотів. Ніхто не бажав зображати чистої стихії, жорстокої безодні, відкритого океану, безформної глибочіні, вод, що омивають світ. Я думав про Шеллі серед Евганейських пагорбів.
Мусять бути серед горя —
Мовби океану-моря —
Зелен-острови…[288]
Проте Джуліус не розумів, чому серед моря мусить щось бути. Як протилежність Ноя, він, замість голуба, послав свого брата, гарно вбраного й надзвичайно стурбованого, пригніченого через Ренату, знайти йому саму лише воду. Дівчата-продавчині, у чорних сукнях, виносили з підвалів старі морські пейзажі, бо я був безпутний американець із дорожніми чеками в кишені. Проте я не почувався чужинцем серед іспанців.