Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вона надто швидко померла, ця мить. Професор відмахнувся від розповіді священника, від жалю, який його охопив, від сліз, які наповнили його горло. Побачити її і себе, все життя у цьому новому світлі було надто складно, занадто страшно. Твій батько надто міцно прикипів до старих обрáз і уявлень, надто міцно зрісся з ними. — Навіщо ви мені все це розповідаєте? — гнівно крикнув він на священника. — Я вам не вірю. Я не хочу знати.
Він навіть тобі, своєму синові й онукові померлої, не сказав жодного слова про ту розмову. Ти ніколи так і не дізнався всієї правди про свою бабу Уляну. Були хіба що якісь уривки, слова, якими прохоплювалися, самі того не бажаючи, бабині сестри, натяки, підслухані тут і там, плітки сусідів. Були, зрештою, чотири валізи з фотографіями і одна книжечка в сап’яновій палітурці.
З моєю допомогою ти виклав з усіх цих скелець химерний вітраж, крізь який боляче було дивитися на світ. Пейзаж за ним змінювався до невпізнаваности. Чи, може, тільки крізь цей вітраж можна було побачити пейзаж саме таким, яким він був насправді.
Ти не здогадувався про мить, яку пережив твій батько під старими яблунями в бабиному саду під час поминок. Але за те, що він не прийняв простягнутого йому дару і не поділився тим даром із тобою, ти не міг його пробачити.
Бо хоч яку коротку, але сам він ту мить пережив.
Може, вона і стала причиною, що змусила отця Штунду порушити обітницю. Бувають обітниці, які гріхом було б не порушити.
Ти стояв під брамою входу на подвір’я церкви святого Онуфрія, закинувши голову догори. Ти дивився у порожню нішу над входом, Богдане.
Я зупинилась позаду тебе. Ти мав міцний загривок і широкі плечі. Я опустила погляд на твої руки, що стирчали з рукавів парки, і мені сподобались ці долоні й пальці, сподобалась форма твоїх нігтів, Богдане.
Накрапав дощ. Повітря здавалося приємно обважнілим від вологи. На твоєму волоссі осіли дрібні краплинки, але ти не натягував каптур, і це теж одразу припало мені до душі.
Ти був настільки поглинутий чимось — своїми думками, тривогою чи спогляданням порожньої ніші — що досить довго не помічав моєї присутности. Аж коли дощ припустив сильніше і зашарудів по траві весело й відчайдушно, я накинула свій капюшон, і ти відчув рух позаду. Ти різко озирнувся, переляканий, не розуміючи походження звуків. Я пошкодувала, що викликала в тобі страх. Першої ж миті, коли я побачила твоє заскочене обличчя, мені в живіт увійшов гарячий промінь упізнавання. Це було могутнє відчуття, але я зуміла з ним упоратись і усміхнулась тобі, поглядом просячи пробачення. Ти одразу ж мене пробачив.
Ми обійшли мур ліворуч і піднялися східцями догори, до скельного храму. Це була невелика округла печера, стіни якої поросли зеленавим мохом. У шибу вирубаного в камені віконця тарабанили обважнілі краплини. Ти простягнув руку і клацнув вимикачем. Печеру осяяло жовтаве електричне світло.
Я побачила навпроти від входу вівтар, обтягнутий ядучо-фіолетовою синтетичною тканиною, рядки барвистих пластикових рослин, більших і менших, цілі батареї фантастичних несправжніх квітів і пальм у діжках, що оточували образи, прикрашені вишитими рушниками. Тут, у цьому храмі, ми й перечікували дощ і, як виявилось згодом, чекали на священника. У тебе була призначена з ним зустріч.
Ти почав розповідати мені цю плутану й неоковирну історію, в якій так складно було віднайти логіку. Мені було цікаво. Мені подобалось, як відлунював твій голос у печері, як ворушились твої губи, як брови танцювали на чолі. Як ти усміхався, хоч я відчувала гіркоту твоїх інтонацій. Я ловила кожне слово, тобою сказане, звук кожної краплини по склу і по каменях, запах туману.
Ти розповів, що вже давно не відвідував рідного містечка: востаннє був на похоронах наймолодшої бабиної сестри Христі. Перед тим померла Нуся, середня сестра. Ти не мав більше до кого туди приїздити.
Звісно, ти добре пам’ятав отця Штунду: вже в ранньому підлітковому віці ти здогадався, звідкіля бабі Уляні відомі всі твої таємниці. Ти ж був розумником, Богдане. Ти будеш ним завжди.
Востаннє ви перетиналися, звісно, на похороні, і відтоді спливло трохи часу. І раптом — цей його нічний відеодзвінок через фейсбучний месенджер. Ти негайно збив сигнал, упевнений, що трапилася помилка. Твоє серце чомусь почало вистрибувати з грудей, похололи кінцівки. А дзвінок повторився знову. Ти дивився на аватарку на екрані смартфона, на забілену вапном скульптуру старезного діда з довгою бородою, що застигло витанцьовував у своїй ніші над брамою. Можна було подумати, що тобі дзвонить святий Онуфрій.
Нарешті ти таки тицьнув пальцем у зелений значок дозволу. Ти навіть не знав, як починати розмову: Алло? Добрий вечір? Я вас слухаю? Тим не менш, твій рот спробував щось промовити, хоч із нього не долинуло жодного звуку.
Перед собою ти бачив розмите зображення, що дрижало й підстрибувало, не даючи змоги зафіксувати практично жодної деталі: балки з потемнілого дерева, біла стіна з темним на ній розп’яттям, складки тканин зі сріблястими візерунками, потім — лише темінь, у якій проблимують спалахи розмитого світла. Внизу екрана — чоло й опуклість черепа з помітно поріділим кучерявим волоссям, часом — верхня частина окулярів, що врізалась у брови.
Отець Штунда голосно, натужно дихав. Його дихання займало весь ефір, випорскувало з динаміків, створюючи відчуття, ніби ти став свідком чогось інтимного, недозволеного. Він дихав так, як дихає охоплена страхом людина, яка стрімголов поспішає, рятуючи власне життя. Врешті ти зрозумів, що, крім цього дихання, були ще й слова: екзальтована розповідь, булькітливий потік обурення, гніт образи. Він чогось хотів від тебе. Ти мусив у щось втрутитися. Ти повинен був, зобов’язаний був із чимось йому допомогти.
Незабаром дещо почало прояснюватися. Під загрозою опинився бородатий Бовван у брамі, тисячі разів забілений вапном так густо й старанно, що навіть рис його обличчя, завитків бороди, напнутих м’язів неможливо було розрізнити під товстим шаром покриття. Загуслі білі краплини, затвердлі бородавки, вапняні нарости всіювали кам’яну постать, повалене дерево біля неї, сумирного лева обіч. То вже була не скульптура, а чудернацька проява, котра, однак, означала надто багато для місцевих вірян, була частиною цього місця, невід’ємним елементом життя.
Крім того, що святий Онуфрій, покровитель мандрівників, монастирів і породіль, Бовван, охороняв мешканців Рукорака й околиць від засухи, повеней, граду, блискавки, від ворожої напасти, злих духів, спокус, гріхів, брехні, лихих думок, розпусти, бідности, голоду, безпліддя, зради, хвороби, дурости, від нечемности дітей, сусідських пліток, вроків, протягів, сміття під килимом, скелетів у шафі, вчорашніх дріжджів, непіднятого тіста, поганих снів,
