Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

вона вирізала квіточки з кольорового паперу та сплела в гірлянди й скрутила в букетики. Скидалися на живі. Ірина дістала із шаф забуті речі: їх придбали для втіхи очей, а нині вони стали непотрібними та небезпечними. Вона запитувала себе, чи цей, такий ризикований, клопіт бодай чогось вартий. Принаймні їй нічим буде дорікнути. Вона зробила те, що мусила зробити. Разом із сестрою, невісткою і кузинами вони спекли мацу, не зважаючи на заборону. То вже не вперше жінкам доводиться нехтувати цим вето. Бо неможливо святкувати втечу з Єгипту без цих пласких хлібців, яким не дають часу піднятися. Цього року вчергове довелося докласти уяви, переданої в генах із пітьми віків, щоб дістати муку, курчат, трáви, огірок, селеру, чорну редьку й телячу кістку. Вони зварили бульйон з кнейдлах[194], нафарширували коропа й підготували святкову вечерю з обачністю рівня секретної служби. Жоден сусід нічого не помітив, не почув і не внюхав. Їй пригадалося, що її чоловік Еміль розповів перед зникненням під час облоги, коли вони відзначали останній спільний Песах із черствим хлібом і крутими яйцями, яких ставало на одну вечерю: «За часів інквізиції севільські марани започаткували самовбивчу практику готувати розкішний Седер. Хоча їм слід було сидіти тихо, розчинитися та зачаїтися, вони говорили: “Най цей Седер стане найпрекраснішим у нашому житті, бо він може виявитися останнім, що ми святкуємо разом”»[195]. Відтоді святкувати його згідно з традицією стало для неї справою честі.

Її сестрі Валентині ходити було важко, тому вона лише поклала поліно в камін і розвела вогонь. Кузина Віра поставила на стіл тарілку з травами. Скидалося на будинок для людей похилого віку. Війна та чистки залишили самих старців глядіти дітей — ті гасали квартирою, ховалися під столом, за кріслами й щиро сміялися.

— Тихіше, діти, ви надто галасливі. Не бігайте. Нас помітять сусіди.

Ірина нашорошилась. Почула знайомий звук ключа в замку. Увійшли Ігор з Надією. Вона підійшла до них, але двійко дітей обігнали її в коридорі. Маленька Людмила кинулася до Ігоря, він підняв її, підкинув, упіймав і знову підкинув. Петро сховався в обіймах Надії.

— Як ти, любий?

— Ми малювали, мамо.

— Вони були слухняні? — спитала Надія.

— Як завжди.

— У тебе так добре, мамо, — сказав Ігор Ірині, цілуючи її в чоло. Якась аварія в метро[196]. Ми йшли пішки дві години. На моїй пам’яті ще не було стільки снігу о цій порі.

— Ідіть погрійтесь.

— Ірино Вікторівно, — сказала Надія, тепер уже вона цілувала свекруху, — я залишила на тебе всі клопоти. Мені так незручно.

— Дурниці. У нас тут є час. Усе готово.

Ірина підійшла до Ігоря, що відігрівав руки біля каміна.

— На вечерю прийдуть Саша з Анною.

— Що? Ти мене не попередила.

— Він зателефонував два дні тому, дізнатися, як у мене справи. Я не могла інакше, залишалось запропонувати йому приєднатися до нас.

— Неймовірно! Він ніколи не приходив. Як тобі вдалося його запросити?

— Я була переконана, що він відмовить. Він погодився.

— Він зараз зіпсує нам свято.

— Ігорю, у нього важлива посада. Тобі слід бути дипломатичнішим.

— Він і пальцем не поворухнув для Лева. А що він зробив для Бориса?

— Це не він вирішує. Він як і ми. По змозі.

Ігор відкоркував пляшку кримського вина й примостив її біля срібної чарки. Нетерпляче глянув на свого годинника.

— Ми ж не чекатимемо їх усю ніч. Може, почнемо?

— Мабуть, у них проблеми через цю собачу погоду, — пояснила Ірина. — Канали знову замерзли.

У двері задзвонили. Діти замовкли й принишкли. Машинальним жестом Надія поправила заплетене на потилиці волосся, підійшла до Ігоря, дещо стурбована, поклала руку на його плече. Людмила кинулась Ігорю до ніг. Він узяв її на руки.

— Нічого страшного, люба. Надіє, чи не відчиниш?

Надія зникла в глибині коридора й відімкнула двері, сховані за цупкою брунатною тканиною.

— Ласкаво просимо, — сказала вона, цілуючи Сашу й Анну.

— Метро спинили. Нам довелося йти під снігом, — сказала Анна.

— А де діти?

— Ми залишили їх удома. Моя сестра за ними нагляне.

Надія допомогла їй зняти шаль і змоклу парку. Вагітна Анна була неповоротка у вузькому проході. Приєдналася Ірина.

— Як почуваєшся, Анно Анатоліївно?

— Якнайкраще. Щоправда, ноги болять. Задовго йшли пішки.

— З таким животом у тебе точно буде дівчинка, — зауважила Ірина. — Іди відпочинь.

Надія з Анною пішли. Ірина допомогла Саші зняти чорне шкіряне пальто та синього кашкета з червоним ремінцем, з якого стікав талий сніг. Він поцілував її в щоку та всміхнувся.

— Тут так добре! Здається, що на вулиці грудень. Як ти?

— Рада тебе бачити. Як добре, що ви прийшли. Ой, у тебе руки крижані.

— Тут усі?

— Лише на вас чекали.

Саша неквапливо увійшов до вітальні. Поцілував Валентину, Віру і дітей. Простягнув руки до вогню в каміні. Підійшов Ігор.

— Хоча б перевдягнувся! Що за ідея прийти на Седер в уніформі!

— Я приїхав з міністерства. Міг б й привітатися!

Саша зняв френч кольору хакі та подав Ігореві.

— Обережніше. Маю надію, у тебе чисті руки. На ньому не повинно бути плям чи зайвих складок.

Ігор узяв куртку. Саша затримав його та притягнув до себе.

— Мені треба поговорити з тобою віч-на-віч, — кинув він мимохідь. — Це важливо.

Надія винесла таріль з нарізаним пирогом із домашнього сиру.

Ігор відійшов і поклав куртку на стільця.

— Не уявляю, як тобі вдалося спекти настільки пухкий сирний пиріг. Анно, тобі слід узяти рецепт.

— Найважче було знайти сир, — відповіла Надія.

— І як же змінити цю країну з людьми, що жаліються без упину? Не вам тепер найгірше, — сказав Саша.

— А ти чув, щоб я протестувала? На тому тижні я відпрацювала в лікарні сімдесят чотири години. Ігор іще більше. За нелюдських умов. Нам не доплатили. Та ми й не просили. Оце перший вечір за місяць, що ми проводимо разом. Якщо люди кажуть, що нема чого їсти, — це не означає, що вони антикомуністи, просто ніхто не розуміє, що відбувається. Ніде неможливо нічого купити. Люди марно вистоюють годинні черги. До революції бідні могли купити собі сир. Сьогодні ж навіть із грошима його днем з вогнем не знайдеш. Усі втомилися, Сашо.

— Наразі проблеми з продовольчими запасами, уряд над цим працює. Ми впораємось.

— Може, сядемо за стіл? — кинула Ірина. — Діти схвильовані.

Надія за допомогою Петра й Людмили занесла три маци, кожна прикрита вишитою серветкою, й поклала на тацю посеред мисочки з крутими яйцями, блюдець із гілочками селери, чорною редькою, темнуватим яблучним компотом, смаженою телятиною на кісточці. У