Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Тут не потрібен глибокий аналіз, щоб зрозуміти: почався зворотний відлік. Він узяв слухавку.
— Це Яконов. Майор Маркіш на території чи покинув службу?
— Хвилинку, полковнику, я перевірю… Майор Маркіш на посту.
Поклав слухавку. Він був не при собі. Яконов керувався інстинктами. Відчував і знав. Дипломів у нього не було. Він вийшов в офіцери з рядових і видерся по сходинках до самої вершини. Саме це шосте чуття стало його козирем. Він завдячував йому своїм сходженням й уникненням численних пасток, до яких втрапляли його начальники й колеги перед зникненням. Сашу Маркіша він знав давно. Вони не були друзями — у співробітників МВС чи МДБ їх не буває, лише давні знайомі, ті, кому пощастило вижити. Не надто багато службовців такого рангу могли похвалитися більш як двадцятип’ятилітньою вислугою. Маркіш зажив слави совісного й чесного агента. Яконов давав голову на відсіч, що він невинуватий, не припустився жодної помилки і що її пошуки — то гаяння часу. Можна було перелічити на пальцях однієї руки робітників, які за власним бажанням працювали до десятої вечора. Його думкою не цікавилися. Вимагали лише результату. Йому ж гірше. Маркіш не стане ані першим, ні останнім невинно засудженим. У нього є вибір? Його шкура за шкуру керівника фотомонтажу четвертого відділу Другого управління міністерства. Він має грати обережно. Маркіш надто досвідчений, щоб втрапити в шаблонну пастку. Він прихопив справу «Аерофлоту» як мотив свого приходу, а ще треба було відвернути увагу. Викликав двійко сержантів служби безпеки й наказав їм його супроводжувати. Вони могли б допомогти з арештом. Яконов не мав права на помилку.
Фотолабораторію освітлювала одна слабка жовта лампочка. Саша в сірому фартуху схилився над груповою світлиною. Близько п’ятнадцяти чоловіків і жінок у білих халатах вишикувалися на трьох парадних сходинках дерев’яної будівлі. Скидалося на зібрання лікарів і медсестер. Уявімо лікарню Тарнавського погожого червневого дня. Усі усміхнені й розслаблені, руки в кишенях. Дехто тримав у роті цигарку, інші поклали руку поверх плеча сусіди. Ігор Маркіш стояв на другій сходинці, третій ліворуч, стетоскоп на шиї, у правій руці сигарета, а ліва на плечі Надії, яка також усміхалась, волосся розвівав вітер. Саша начепив на праве око лупу-монокль. Перед ним постало збільшене обличчя Ігоря. Він узяв скальпель, перевірив вістря й устромив його в комір Ігоревого халату. Підняв його по шиї, обвів обличчя. Надріз був до того тонкий, що ставав невидимим. Лезо ковзало вздовж халату, аж до рукава, а звідти назад. Він підняв фото, натиснув на вирізану частину, і вона зникла під його пальцем. Силует Ігоря залишився на дошці. Саша розкрив взуттєву коробку. Занурив туди руку і вийняв із десяток вирізаних облич. Вибрав п’ять і приклав ззаду на місце Ігорового. Здавалось, невдоволений. Узяв кілька інших і спробував ще. Жодне його не влаштувало. Він повернув вирізки до коробки. Виклав фото на мармурову дошку й розрізав скальпелем за шириною. Спробував перегрупувати два шматки без Ігоря. Пошкрябав, зметнув порохи, видалив ногу, що виступала, та вирівняв дві грані. Склеїв за допомогою тонкого пензлика, підігнав до повного співпадіння та подув на місце склеювання. Узяв трохи товщий пензлик, занурив у баночку білої фарби. Покрив надрізи рівним мазком. Наступний пензлик встромив у тюбик чорної фарби й реконструював дерев’яну сходинку і стулку дверей на задньому плані. Коли він розігнувся, дві частини фотографії мали належний вигляд. Двері на правильній відстані. Відновлена сходинка. Надія тримала руку на плечі іншого лікаря. Він установив перекроєне фото на праву підставку, увімкнув декілька світильників, які розставив для контражуру. Виставив швидкість і відстань часового механізму «Роллейфлекса» та відзняв кілька кадрів. Забрав фото. Витягнув картонну теку та вклав туди обидва тиражі: оригінальний і редагований. Розгорнув товстезний чорний реєстр і під останнім іменем заповнив кирилицею з десяток граф на двох сторінках. Згорнув реєстр і повернув на місце архівного збереження, де дюжини металевих стелажів, близько трьох метрів заввишки, що відчинялися з обох сторін, зберігали сонми сірих картонних особових справ, перетягнутих ремінцями, кожна з наліпкою на ребрі. Він саме збирався повернути справу Ігоря, як почув чийсь стукіт у двері.
— Хто там? — спитав він.
— Це я, Яконов.
Він відімкнув замок. Яконов увійшов сам, з картонною текою під пахвою.
— Ви наче здивований, Олександре Емільовичу?
— Ви не часто сюди навідуєтесь, Антоне Миколайовичу. Тим більше о такій годині. У чому справа?
— А ви не здогадуєтесь?
— Про що?
— Про вашого брата.
— Ігоря?
Яконов кивнув головою, не відповівши.
— Що сталося?
— Ви не в курсі?
— У нас напружені відносини, і вам це відомо.
— Йому вдалось втекти напередодні арешту.
— Я цього не знав. Я більше не контактую з родиною.
— Справді?
— Ми вже не бачились роками. Якось випадково перестрілись на відкритті Кірова. Не обмінялися й трьома словами. Він так і не пробачив мені, що я захищаю свою країну та служу в НКВС.
— Він урятувався! Зник! Ви хоч розумієте, що це означає?
— Я не відповідаю за свого брата. Я порвав із ним дуже давно.
— Телефонний дзвінок попередив його про арешт.
— Я був не в курсі арешту. Та й звідки б мені знати? Вам добре відомо, що таке рішення не залежить від нашої служби. Навіть якби я знав, то не мав би ні причини, ні бажання, ані інтересу його попереджати. Ви ж знаєте мою відданість, Антоне Миколайовичу.
— Медсестра, що прийняла дзвінок, не змогла нам сказати, чи то був чоловік, чи жінка. Їй здалося, жінка.
— Ну от бачите.
— Ви б могли когось попросити.
— Хто б передав таке повідомлення?
— Ваша дружина.
— Моя дружина на шостому місяці вагітності. Думаєте, я наразив би її на такий ризик? Та це треба бути безумцем! Нехай їх арештують, його і всю його сім’ю, мене це не обходить.
— На момент дзвінка вас не було на території, могли спотворити свій голос.
— Якби я здійснив
