На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Заснули там, де попадали із втоми, обліплені потом, і все сохнули у духоті під гаряче сичання жарин. Човни, що вимерли від бездиханного виснаження мандрівкою, висипані смертоносним сном на якийсь гарячий берег, абияк, без пристані. Човен коло човна сохне і викривляється. У кожну людину уві сні, як до потрісканих човнів, через рани тріщин просочувалися крапля за краплею отруйні і занепокійливі краплини мовчанки. Розпухали у олов’яні тягарі і тягнули на дно. Вони потягалися зі стогоном, будилися з криком. Прокинувшись на половину, вони зітхали і відразу ж дивилися на Фоку. Ґазда відпочивав без руху, немов його не було, неначе його не було ніколи. Пустка. Як же він міг їх отак залишити? Без знаку, без попередження, навіть без догани, без слова на добраніч. Вони мучилися у мовчанці, як в’язні у першу ніч в тюрмі, як засуджені душі у першу ніч в пеклі. У незгоді з цілим світом, з цілим життям. Щораз порожніша мовчанка жахала. Мучилися у дрімоті. А може вже щось вирішили? Може вони проспали рішення?
Жаб’ївці не пішли на ніч до своєї колиби. Смертельно втомлені вони посідали на підлогу, обліплюючи ватру, щоб бути на сторожі. Аби чогось не проґавити. Аби дрімаючи чекати. Аби хитатися. Гірше покарати їх ґазда не міг. Тих, що ні в чому не винні, із тими, які провинились. Вони позгорталися клубочками, занурювалися у долю овець, які заблукали у чорних хмарах, що їх розтинали блискавки. Розшарпаний сон погасив їхні людські думки. Неначе громи із хмари жаху вдаряли у них, в одного за одним. Чому ж ґазда їх не будить? Чому не чутно окрику, свисту, ударів батога чи пострілу? Ночі не було, бо ніхто не заснув, ні ночі ні сну він не наказував. І дня не було, вони то обпікалися від близькості ватри, то тремтіли від холоду за кожним разом, коли наближалися до дверей. Прокидалися, хоч і не хотіли прокидатись. Ворожо буркотіли на тих, хто спричинився до їхніх мук. І так всі навколо ненавиділи один одного, що коли б мали силу, то один одного хапали б руками за горлянки. Ще ніколи ненависть не вставала з голов, таких близьких до вибуху, неначе бочка пороху, що стояла коло інших бочок з порохом, мала от-от загорітися, але не загорялася. Хто винен, що вони так мучаться? Хто ж, як не ґазда? Але ні, мабуть, не ґазда. Це точно оті вороги із найближчого села. Звідки стільки злих, стільки чортівських людей взялося на світі цієї ночі? Винищена пуща перетворила їхні голови у колоди, важчі від колод. За стільки трупів дерев, стільки голів. Але колоди не мимрять, а ці, навіть засинаючи, гаснули з лайкою на устах, з лайкою навколо себе. Як прокляті. Це, мабуть, пекло? Ненависть, ненависть і безсилля. Чи в пеклі керує Бог чи чорт? А цей ґазда нехай щезне, нехай розсипеться — спить і спить. Що він собі думає? Заповзявся, щоб дратувати? Тепер видно, який він.
Вже довше спати не могли. Вставали, похитуючись на ногах, виходили, щоб вирватися з пекла. Щоб освіжитися водою. Та поверталися знову, лягали де попало, падали безсило і знову повторювалась мука. Один лише майстер пили Фиркалюк, хоч старий і сухий, зламав сонливість, неначе лід, у якому він вже починав застивати. Став перед ватрою, немов головний пастух і пригадував стару пастушу правду, яка поєднує ґазду зі стадом. Кричав, немов вдаряючи каменем об камінь:
— Прокидайтеся, гоу! Ви люди, чи вівці? Догралися! Ґазда не хоче вас знати. Від ради пустої до зради кривоустої. Гау-гау, роте паздьокай, а ти хапай, зрадливий псисько зизоокий!
Невільники важкого сну протирали очі, слухали. А Фиркалюк викрикав далі:
— А може ви злякалися грошової пастки? Хто ж каже, що треба зриватися на поневіряння? Борони Боже! Робота є скрізь. Але зрадити ґазду? Сором, ганьба! Свиня не зрадить, навіть вівця паршива не зрадить. Як крутиться, то крутиться у своїй дурійці, але ґазду впізнає. І кого ж гроші можуть змусити, поневолити? Нас майстрів? Тьху, сміх: подивіться…
Фиркалюк кричав все голосніше. Ті що, дрімали, перестали похитуватися, галас будив все ефективніше:
— Подивіться і послухайте, хто тут грає.
Фиркалюк постав шторца синю пилу. Пила задзвеніла. Будила, манила, охоплювала. Фиркалюк ударяв слово об слово ще твердіше:
— Народе безтолковий, не про гроші тут йдеться і не про панків грошовитих. Ми, майстри тримаємо світ в руках, а вона наш найстарший командир — пила. І до танцю пориває, хоч би й спав, і закручує так, що аж дух перехоплює, ну, але й дубами притисне, що й не пискнеш. Їдемо всі до одного! На дараби і ані мур-мур — доля.
І ніхто й не буркнув. Але відразу ж зірвався Матарга. Зрозумів, що до нічого був весь його опір і усі хитрощі. Бо який може бути опір проти долі і хто ж сильніший за неї. Витиснув із себе з останнім страхом, але зовсім не погрозу і зовсім не сварку, а навпаки — шанобливо і з турботою:
— Люди добрі, побратими рідні, доля невблаганна, ані слова, та і хто б їй противився. Це кажу вам я, збідований жовнір, і такий, що зазнав туги. Але хто наймиліший? Згода, хоч ніхто її на очі не бачив, згода від Бога. Я не бунти тут сію, а кажу від серця, щоб не було бунту. Я не до зради і не до поганої ради закликаю, а до згоди. Я не зизом фальшивим, я прямо, сміливо перед собою дивлюся. Якою ж є наша найстарша доля? Полонина і ліс. Так. Але сплави, дараби, чужина — це не для нас. З древніх віків є євреї, і нехав вони далі майструють,
