На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Йосеньком чи з Айзиком устеріцьким тим, що старшує десь там у Молдавії над всіма сплавами і рука в руку з грошовитими панами. Але втекти не достатньо. Ми повинні їх відлякати, прогнати, бо не відчепляться ніколи. А як же це зробити? Послухайте. Ще цієї ночі на світанку сідаймо на найменшу дарабу і по-давньому гайда на Кути, на Чернівці, на двори і управи, наскочити вночі або на світанку на каси, сокири вгору, пістолети до грудей панкам і посіпакам! Вбивати не треба, для чого нам це? а тільки лап-цап-хап! Торби наповнити грішми, потім на коней і галопом до хат повернутись. А потім, хоч би й уночі, бабів і дітву на сідла і геть по оленячих стежках, замести сліди і нехай нас потім шукають. Створиться хаос і поки шандарі за нами причалапають, ми вже будемо в Угорщині чи в Туреччині, як в давніх часах. Коли шандарі появляться на бутині, то почнуть тягати до протоколу одного за другим, верещати, штурхати, бо це їхня найулюбленіша майстерність, як у гицля проти псів. Може когось ще й в кайдани закують? Але не нас! Ми вже будемо за дев’ятою горою. А тоді що? Не випустять ні однієї дараби на чужину, зариґлюють запорами річку в Устеріках і в Кутах. І тоді кінець сплавам, а панкам грошовитим печений лід замість дерева. Перехочеться їм втягати в неволю і світ перевертати наймитами. А наймити? Одні одним будуть заказувати і ще й дітям у колисках. А тепер гайда один за другим на дараби, бо це остання ваша година, і нехай ніхто не наважується нам перешкоджати.

Ґєлета розкричався, погрожував сокирою. Всі застигли, як уражені паралічем. Жоден не встав з підстилки. Томашевський ще глибше засунувся в кут і немов боявся накликати на себе опришка з опришків, котрий проявив себе під сам кінець бутину. Просичав з кута гаснучим голосом:

— Гарувати стільки місяців, щоб заробити на кримінал! Це кінець!

Старий Кочерган теж вирвав з себе окрик обурення:

— Це людина чи чорт?

Цього разу брати Кочергани не повторили його слів. Натомість всі дивилися на Фоку, а він встав із сидіння коло ватри і пішов до підстилки у темний кут. Не промовив ані слова.

Бутин осиротів, неначе був підвішений у повітрі. Мовчання затопило сварку. Бутинарі остовпіли. Тільки старий Кочерган ще раз наважився врятувати бутин. Крикнув на Ґєлету:

— Чоловіче, за яким правом? Нищиш працю і тягнеш до розбою!

Хтось із жаб’ївців, захований у темному куті буркнув:

— Довбушчук! Ведмедяче насіння! На ланцюг і до цирку!

Ґєлета ошалів остаточно. Не маючи змоги викрити жаб’ївського крикуна, він громив і ображав старого Кочергана такими словами, яких ніхто не осмілився б і помислити:

— Дідисько Кочерган, старий підмітач, панська підлиза з-над Нижньої Ріки, фальшиве лице собі приліпив, як єврей на святого Гамана. Пригляньтеся до цієї почвари: наче священик, ба, митрополит, ніби сам цісар. Підійми, заволоко жебрацька, дурну маківку, бо ми тобі її зараз зітнемо. Бо ми насерматери на тебе, на твою гідність. І на вас усіх, цісарів, попів і управи. Псів, які закували нам право і правду, що розбили нам наш хліб. Не ми Довбушчуки-розбійники. Це ви головних розбійників ганчірки і гицлі, це ви здерли з нас шкуру і кору.

Хто в цю мить подивився б на Ґєлету, зрозумів би, чому його колись назвали «половиком», тобто яструбом. Але в той момент він не закричав, як яструб тоді, коли від нього втече здобич — заєць чи курка. Сокирою не смів ударити, нищив поглядом, бо язик його затерп у хижому дзьобі. Виривав по слову, по прокляттю, по блюзнірству із кривавої середини старої ненависті:

— До кого ж промовляти і як? Язик нам вирвали, слово вирвали, глухота нас заткнула. Розійдися, земле, промов, земле, криваво. Нехай вогняні громи, нехай заметілі з пекла, нехай Попадя і сам вихровий Піп Іван нас поховають.

Плечистий чоловік — пес із кантуватим дзьобом, як величезний яструб — наче єгипетське божество смерті — стирчав, розмахуючи сокирою над головами беззахисних людей. На захист Томашевський прошепотів до Савіцького добре чутну погрозу. Промовив її польською, так, наче хотів додати своєму попередженню статусу офіційної мови:

— Паничу, їдьмо негайно дарабою у Жаб’є по жандармів.

Савіцький відповів теж польською:

— Ви такий самий остолоп, як цей! Нічого дурнішого не вигадали?

Томашевський засміявся запобігливо, не відомо на чию адресу:

— Я не думав нічого поганого.

Але ошалілий Ґєлета не взяв до увагу цю погрозу, виривав з себе по прокляттю:

— Криваві привиди встануть з землі! Ригни кров’ю, земле, або будь проклята.

Кого викликав Ґєлета, ким він був і чого хотів? Викликав тих, котрих давно вже не було, а імовірно, як і вирізьблені дощами пам’ятники його предка Довбуша, він і сам був закам’янілим привидом давнини, який заблукав на промисловий бутин. Нічого не планував і нічого не досяг. Остаточно похоронив опір бутинарів. Бо відразу ж Вітролом, виражаючи жах всієї колиби, страшно розкричався:

— Чоловіче, верещи скільки хочеш, рубайся чи дай, щоб тебе порубали, але святої землі не проклинай, не торкайся.

І відразу ж Панцьо втішено заскреготав з кута:

— Хє-хє-хє, торкай, торкай, швидше прийде кінець. Ось — ось…

Ґєлета раптово перелякався, стиснувся в собі, неначе шукав сховку, і ненависно доскрипів:

— Знайте, що ми підпалимо камфорою всі тальби і дараби, не випустимо жодної колоди.

З цією останньою погрозою від імені тих, яких давно вже не було, він вискочив з колиби. І відразу ж на ці слова зірвалися молоді з усіх кутів колиби. Побігли до дараб, щоб їх стерегти. А відразу за ними Андрійко, Савіцький і такі майстри, як Кочергани, Ґуцинюк, Фиркалюк, Пехкало, поспішили, щоб перешкодити бійці чи каліцтву, якщо б Ґєлета насправді відважився підпалювати колоди.

Фока відпочивав на своїй підстилці у темному куті.

6

Врешті-решт ніхто ні на що не відважився. Бутин витягнув з них сили, не залишив нікому залишку. Ґєлета тихіше від інших прослизнув до колиби. Став біля входу, злякано зиркав у бік підстилки Фоки, та Фока не повертався. Ґєлета за один тихий скачок опинився на своїй підстилці.

Разом із покинутою, але все ще набухлою жаром ватрою, втомлена колиба і сварка загасали самі собою. Після дня найважчої праці всі потребували відпочинку, рубачі, втомлені більше, ніж всі інші, падали з ніг. Повалена і покинута через бунт пуща мовчала. А вони, немов обплутані її мстивою відплатою, вигасали, наче мали полягти перед самим кінцем задля того, щоб трупи дерев мали залишитися не забраними