Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— Почерк начебто різний, — висловив здогад майор.

— Я ж вам казав — його робота!

— Яка робота? Що я такого зробив? — запитав капелан.

— Ну, цього я від вас не чекав, — з докором у голосі вирік майор.

— Чого не чекали?

— Таких злочинних фокусів, отче.

— Яких фокусів? — з наростаючою тривогою вигукнув капелан. — Що я такого зробив?

— А ось що, — відповів майор і, немов долаючи огиду, рвучко підсунув до нього клапоть паперу з його автографом. — Це не ваша рука, отче.

Від подиву капелан швидко-швидко заблимав очима.

— Як це не моя? — заблимав очима капелан. — Чия ж іще?

— Не ваша, і годі. Ви знову брешете.

— Але ж я щойно сам розписався! — геть розлютився капелан. — У вас на очах!

— Саме так, — єхидно заперечив майор. — Саме у нас на очах! Тому ви й не можете заперечувати, що це написали ви. А людина, яка здатна писати не своєю рукою, здатна на будь-яку брехню!

— А хто ж це пише не своєю рукою? — заволав капелан, забувши від злості й обурення всі свої страхи. — Та ви тут усі збожеволіли! Що за дурниці верзете?

— Ми вас попросили розписатися, як ви звичайно розписуєтесь. А ви цього не зробили.

— Як це я цього не зробив? Чия ж це рука, коли не моя?

— Чиясь інша.

— Чия?

— Оце ми й повинні з’ясувати, — з погрозою промовив полковник.

— Тож краще признавайтесь, капелане.

— Це моя рука! — запально вигукнув капелан, гарячково переводячи погляд з одного мучителя на другого. — Коли це не моя рука, то де ж тоді моя?

— А ось де, — відказав полковник і з переможним виглядом жбурнув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому було викреслене все, крім звертання «Люба Мері» та приписки цензора «Жити без тебе не можу. О. Т. Святмен, капелан збройних сил США». Помітивши, що капелан зашарівся по самі вуха, полковник зневажливо всміхнувся. — Ну, то як, хлопче, чия це по-твоєму рука?

— Не знаю, — не відразу мовив капелан: він упізнав руку Йоссар’яна.

— Ну, а читати ти хоч умієш? — в’їдливо запитав полковник. — Чи це не ти капелан збройних сил США?

— Так, це я і прізвище моє.

— Виходить, ти це й писав! Що й треба було довести.

— А от писав це не я, і рука це не моя.

— Виходить, ти написав це чужою рукою, — стенувши плечем, заперечив полковник. — Тільки й того.

— Та це просто казна-що! — загорлав капелан. Терпець йому остаточно урвався. Стискаючи кулаки від люті, він скочив на рівні ноги. — Я цього не потерплю, ви чули? Щойно загинуло дванадцять чоловік, а я змушений марнувати час на ваші дурні запитання. Ви не маєте права тримати мене тут! Я цього не потерплю!

Не кажучи й слова, полковник з такою силою штовхнув капелана в груди, що той повалився на стілець, знесилений і переляканий більш, ніж доти. Майор підняв гумовий шланг і почав багатозначно поляскувати ним по долоні. Полковник узяв сірники, дістав одного і, втупившись у капелана злющим поглядом, приготувався чиркнути об коробку, чатуючи на якусь нову ознаку непокори. Капелан зблід; від жаху він не міг навіть ворухнутися. Сліпуче світло примусило його кінець кінцем одвернутися. Шум води, що вибігала з крана, став гучніший і роздирав йому барабанні перетинки. Капелан хотів тепер одного — дізнатися, чого вони від нього хочуть, і в усьому признатися. Він весь напружився, коли на знак полковника третій офіцер відділився від стіни й сів на край столу за кілька дюймів від капелана — обличчя непроникне, погляд гострий і холодний.

— Вимкніть світло, — стиха кинув він, не повертаючи голови. — Воно мене дратує.

— Дякую вам, сер, — кволо усміхнувшись, пробелькотів капелан. — І, будь ласка, воду — теж.

— Нехай тече, — сказав третій офіцер. — Вода мені не заважає.— Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати гострі складки.

— Назвіть мені ваше віросповідання, капелане, — рівним голосом промовив він.

— Я анабаптист, сер.

— Досить підозріла релігія, вам не здається?

— Підозріла? — простодушно здивувався капелан. — Чим же вона підозріла, сер?

— Ну, хоча б уже тим, що я про неї нічого не знаю. Хіба ж цього мало? Хіба вже це не робить її підозрілою, га?

— Не знаю, сер, — затинаючись від ніяковості, дипломатично відповів капелан. У його співрозмовника не було жодних відзнак, і це спантеличувало капелана. Він навіть не був певний, чи треба величати його «сер». Хто він такий? І чи має він право допитувати його?

— Капелане, свого часу я вивчав латину. Я чесно попереджаю вас про це, перш ніж поставити наступне запитання. Чи означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?

— О ні, сер! Тут все набагато складніше.

— То ви баптист?

— Ні, сер.

— Виходить, ви не баптист, так?

— Не знаю, що вам сказати, сер…

— Не розумію, якого біса ви сперечаєтеся зі мною? Адже щойно ви самі призналися, що ви не баптист. Але, признавшись, що ви не баптист, капелане, ви й досі не сказали нам, хто ви насправді. Ви можете виявитись чим завгодно й ким завгодно. — З хитрою й багатозначною міною він подався вперед. — Ви можете навіть виявитись, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?

— Вашінгтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.

— Ну, давай, Вашінгтоне, карти на стіл, — нетерпляче втрутився опасистий полковник. — Кажи вже все, як є. Адже нам відомо, що ти вкрав помідор!

Капелан на якусь мить отетерів, потім знервовано, але з полегшенням хихотнув.

— Ах, он воно що! — вигукнув він. — Нарешті, я починаю дещо розуміти. Я зовсім не крав того помідора, сер. Полковник Пескарт сам дав його мені. Як не вірите, поспитайте в нього.

В дальньому кінці підвалу відчинилися двері, і звідти, немов із стінної шафи, вийшов полковник Пескарт.

— Привіт, полковнику! Полковнику, цей тип запевняє, що ви дали йому помідор. Це правда?

— З якої речі я давав би йому помідори? — відказав полковник Пескарт.

— Дякую полковнику, у мене все.

— Не варто дякувати, полковнику, — мовив полковник Пескарт і вийшов з підземелля, щільно причинивши за собою двері.

— Ну, капелане? Що ти тепер скажеш?

— Він сам мені його сунув! — люто, немов той кіт, прошипів капелан. — Він дав мені його власною рукою!

— Отже, ви обвинувачуєте вашого командира в брехні? Вас так треба розуміти, капелане?

— Ось чому ви намагалися втелющити той помідор сержантові Безбогу, капелане? Хотіли замести сліди?

— Та ні ж бо! — заскиглив у відчаї капелан. — Я запропонував його сержантові Безбогу, бо той помідор був мені непотрібний!

— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Пескарта, якщо він був вам непотрібний?

— Та не крав я