"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Кинь! Я в людях помиляюсь рідко.

— А на чому ж ви погоріли, коли працювали в головному штабі?

Запитання Добриніна, очевидно, здивувало Курасова.

Він обернувся до нього і подивився примруженими від яскравого сонця уважними очима.

— А що ти знаєш про це? — неквапливо спитав Курасов.

Добринін знизав плечима.

— Так, дещо.

Вони знову пішли поряд. Мовчали. Потім Курасов сказав:

— Що б ти не знав про це, справжньої правди ніхто не знає, навіть сам Власов. І більше я тобі нічого не скажу. Та якщо там, у своїх, я і зможу на свій захист виставити хоч що-небудь, то тільки оцю історію зі мною в штабі.

— Тоді знову ж незрозуміло, чому ви не хочете розказати про цю історію мені.

— Тобі? — розсміявся Курасов. — Тобі, який щойно натякав про генерала Пульку? Та ти що, вважаєш мене закінченим ідіотом, чи що? Я й без того засунув тобі в зуби половину своєї руки. Справді, Сорокін, щось ти хитруєш зі мною, особливо останнім часом. Гаразд, вечірня розмова сьогодні, можливо, погасить твої підозри. Зайдеш?

— Можливо.

Усю решту шляху додому вони пройшли мовчки. Тільки тепер попереду був Курасов.

Цілий день Добринін обмірковував усі можливі ситуації вечірньої зустрічі і відповідно уточнював свою поведінку. Головне — не квапитись. Навіть не треба йти туди, поки Курасов не зайде по нього. А там слід примусити їх викласти всі карти, уважно все вислухати та проаналізувати. В розмову не лізти до крайньої потреби, тільки запитати, якщо треба.

Уже вечір. Дев'ята година. Добринін, не засвітивши світла, лежав на ліжку. Курасов не приходив. Добринін вирішив, що вони вже там примирилися з тим, що він не прийде. Але це було не так.

Коли б Добринін міг незримо бути присутнім у кімнаті Курасова, він би став свідком такої розмови між хазяїном кімнати і його другом Заганським.

— Ти певен, Петре? — уже котрий раз питав Заганський.

— Певен, певен, — роздратовано відповів Курасов.

— А ти пам'ятаєш, що його приголубив сам Пулька?

— Я-то пам'ятаю. А от Пулька про нього давно забув. Я стежив пильно. Я думав, що Пулька лишив його тут своїм шпигуном, але ні разу ніхто від Пульки до нього на зв'язок не приходив. Та й не в цьому взагалі справа. Мені важливо одне: Пулька висадив мене із штабу за втрату бойового духу і пильності, а я сам приведу на аркані червоного агента. Я ж певен, що Сорокіна підкинули сюди комуністи. Він такий же Сорокін, як я Наполеон, і, коли я його приведу, вирішувати питання про мій бойовий дух буде вже не Пулька, а сам Власов. Не щодня генералові щастить схопити такого звіра. Я повернусь у головний штаб, ось побачиш.

— Усе це так, — погодився Заганський. — Ну, а що, коли промах? Якщо він на твій гачок не полізе? Що тоді?

— Тоді гнити мені в цьому госпіталі до кінця днів своїх, — сказав Курасов і вилаявся. — Полізе, чортяка! — Він стукнув кулаком по столу. — Я ж бачу його наскрізь! Як головень ходить навколо наживки: і хочеться йому, і страшно. Можливо, заради мене одного він і не рискнув би, та коли мова піде і про тебе, — я говорив йому, що ти при самому Власові працюєш, — ковтне, голову даю, ковтне.

— Між іншим, уже десята година, — зауважив Заганський.

— Знаєш що, Курасов підвівся. — Ходім до нього, візьмемо його нахрапом. Тільки тримайся твердо нашого плану, і все буде гаразд.

Найменше чекав Добринін, що Курасов і його друг Заганський з'являться до нього самі.

Добринін устав з постелі, опустив штору на вікні і засвітив припасовану на стіні гасову лампу. Курасов познайомив Добриніна з своїм другом. Це був дебелий чолов'яга років сорока п'яти, з наголо побритою масивною головою. У нього були якісь ліниві світло-сірі очі, і сам він здавався лінивим і флегматичним.

Вони сіли до столу, і Курасов зразу, повів мову про справи.

— Ну от, Сорокін, як кажуть, не йде гора до Магомета, він сам іде до неї. Обставини беруть нас за горло, і ми відкладати більше не можемо. Петре, скажи своє слово.

— Я двічі не вирішую, — похмуро сказав Заганський. — Не в моїй звичці. У мене все готове: пачка важливих документів штабу і поіменний список усіх великих і малих ватажків власовської банди. Якщо вдасться, я їм ще залишу подаруночок у льоху головного штабу — двадцять кілограмів вибухівки з механізмом уповільненої дії. Але чекати я більше не можу. Надокучило слухати, — він кивнув на Курасова, — як він, наче Керенський, діє тут у ролі головноумовляючого, і все без наслідків. Не підете ви, я сам піду, один.

— Ти даремно на мене, Петре, нападаєш, — ображено сказав Курасов. — Ти ж мені не раз говорив, що Сорокіна треба перевіряти і перевіряти. Хіба ти цього не казав?

— Казав. — Заганський обернувся до Добриніна. — Звісно, з вами йти, що називається, зручніше і певніше. Ви ж не будете заперечувати, при нагоді, що ініціатива була наша з Курасовим, га?

— Ініціатива справді ваша, — повільно проказав Добринін.

Курасов почав викладати свій план переходу. У нього, виявляється, все було вже продумано: і маршрут, і графік руху, і документи, і версія на випадок затримання їх німцями. І навіть харчі на час переходу. План був ретельно розроблений у кожній деталі, і Добринін не міг не бачити за цим турботи Курасова про успішний перехід. Але чомусь Заганський слухав план Курасова з лінивою усмішкою і, коли той замовк, спитав:

— У тебе все оце, що за планом, готове?

— Ну що ти? — Курасов здивовано подивився на друга. — Тут роботи ще