Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
На той час вітер зовсім улігся, і «Пеквод» хіть-не-хіть опинився як у пастці серед того смороду. На втечу можна було сподіватись, тільки коли повіє вітер. Вийшовши з каюти, Стаб скликав команду свого вельбота й рушив на ньому до французького корабля. Пропливаючи перед його носом, він завважив, що, згідно з вигадливим французьким смаком, верхня частина форштевня вирізьблена в подобі величезної схиленої стеблини, пофарбованої зеленим і втиканої то там, то там мідними цвяхами-«колючками». А на самому верху та стеблина закінчувалася симетрично скрученою гуглею яскраво-червоного кольору. На верхніх дошках носової обшивки блищали великі позолочені літери «Bouton de Rose», тобто «Пуп’янок троянди». Така була романтична назва цього ароматичного корабля.
Хоча Стаб не розумів слова «Bouton», але слово «Rose» в сполученні з червоною гуглею на верху форштевня досить ясно розкрило йому зміст назви.
— Дерев’яний пуп’янок, га? — гукнув він, держачись рукою за ніс. — Гарний пуп’янок, нічого не скажеш! А пахне як, господи боже!
Щоб безпосередньо порозумітися з французькими китобоями, йому довелось завернути за ніс корабля до його правого борту, підпливти до «пухлого» кита й говорити через його спину.
Підпливши туди й не віднімаючи руки від носа, він загорлав:
— Агей, «Бутон-де-Роз»! Є там у вас, у бутондерозів, хто такий, щоб тямив по-англійському?
— Є, — відгукнувся з-над фальшборту якийсь моряк з виразним акцентом уродженця острова Гернсі, що виявився старшим помічником капітана.
— То скажіть мені, мій бутондерозовий пуп’янку, чи ви бачили Білого Кита?
— Якого, якого?
— Білого Кита! Кашалота! Мобі Діка! Бачили його?
— Зроду не чув про такого кита. Cachalot blanc? Білий кашалот? Ні, не знаю.
— Ну, дарма. Бувайте поки що. Я за хвильку повернуся.
Швидко повеслувавши назад до «Пеквода» й побачивши, що Ахав стоїть на юті, зіпершись на фальшборт, і чекає його рапорту, він склав долоні рупором і гукнув:
— Ні, сер! Ні!
Тоді Ахав зник у каюті, а Стаб повернувся до французів.
Тепер він побачив, що в гернсійця, який тим часом переліз на помісток за бортом і орудував фленшерною лопаткою, надіто на ніс якийсь капшучок.
— Що з вашим, носом, чуєте? — спитав Стаб. — Зламали?
— Та я б волів зламати його, а ще краще — зовсім не мати! — відгукнувся старший помічник, видно, не дуже захоплений своєю роботою. — А ви чого за носа держитесь?
— Е, то я так. Він у мене восковий, і я мушу його притримувати. Гарний деньочок, правда? Повітря — як у садку. Киньте нам букетик, чуєте, Бутон-де-Роз!
— Якого біса вам тут треба? — рантом скипівши, загорлав гернсієць.
— О, не варто гарячитись. Бо й так гаряче. О, в тому ж то й лихо! Якби було холодніше… Еге, якби цих китів у лід покласти… Чого ви їх не покладете в лід, поки білуєте, га? Та годі жартувати. Ви знаєте, пуп’яночку, що це безглузде діло — добувати лій з таких китів? Он з того, висхлого, ви й півсклянки не натопите.
— Знаю незгірше за вас, та наш капітан, бачте, не вірить мені. Це в нього перший рейс, досі він держав фабрику одеколону. Та підніміться до нас: може, він вам повірить, як не мені, і тоді я викручуся від цієї брудної роботи.
— Радий прислужитися вам, друже мій любий! — підхопив Стаб і вмить видерся на палубу. Там перед його очима постала досить химерна картина. Матроси в червоних вовняних шапочках із китичками на маківці ладнали важкі розбиральні талі, щоб білувати китів. Та працювали вони досить мляво, зате говорили дуже шпарко й були, як видно, не в найкращому настрої. Усі їхні носи задирались угору, наче бушприти. Раз по раз вони по двоє кидали роботу й дерлись на вершечки щогл ухопити свіжого повітря. Деякі, боячись зарази, час від часу вмочали жмутки клоччя в кам’яновугільну смолу, а тоді нюхали їх. Інші, пообламувавши цибухи люльок майже біля самої чашечки, завзято пахкали тютюновим димом, так що той дим майже весь час заповнював ніздрі.
Стаба приголомшив цілий град гнівних вигуків та прокльонів, що сипонув з капітанської рубки на кормі, а глянувши в той бік, він побачив у прочинених зсередини дверях чиєсь розлючене обличчя. То було обличчя корабельного лікаря, який після довгих і марних протестів проти тогоденної роботи забився в капітанську рубку (cabinet, як він називав її), аби сховатись від зарази, проте й досі не міг утриматись від благальних або обурених вигуків.
Завваживши все це, Стаб сповнився певністю, що задум його вдалий, і, обернувшись до гернсійця, трохи погомонів з ним. Його співрозмовник виливав своє обурення капітаном, цим зарозумілим невігласом, що втяг їх у таке незапахуще й неприбуткове діло. Хитрими запитаннями Стаб вивідав, що його співрозмовник і не здогадується про можливість знайти амбру. Тому й сам він навіть не заїкнувся про неї, але загалом говорив з гернсійцем дуже щиро й дружньо, так що вони вдвох незабаром зліпили невеличкий план, як обвести круг пальця капітана й водночас поглузувати з нього, але так, щоб у нього не виникло навіть тіні сумніву щодо їхньої щирості. Згідно з цим невеличким планом, гернсіець мав, прикриваючись роллю перекладача, наговорити капітанові чого лишень захоче, ну, а Стаб плестиме будь-які нісенітниці, що спливатимуть йому на язик під час розмови.
На ту хвилину обрана ними жертва вийшла зі своєї каюти. То був невисокий смаглявий чоловік, трохи надміру витончений як на морського капітана, з великими вусами й баками; він мав на собі червону вельветову жилетку, з кишеньки на якій звисав ланцюжок від годинника з брелоками-печатками. Ось цьому добродієві гернсіець дуже чемно відрекомендував Стаба, а тоді зразу почав демонстративно вдавати, ніби перекладає йому Стабову мову.
— Що йому сказати зразу? — спитав він Стаба.
— Ну, скажіть йому… — відповів Стаб, розглядаючи вельветову жилетку та брелоки, — скажіть йому для початку, що він мені здається трохи схожим на малу дитину. А втім, я в таких справах кепський суддя.
— Мосьє, він каже, — обернувшись до капітана, заджерготів по-французькому старший помічник, — він каже, що тільки вчора їхній корабель зустрів інше судно, на якому капітан, старший помічник і шестеро матросів померли, заразившись якоюсь гарячкою від пухлого кита, що його вони
