Книга вигаданих істот - Хорхе Луїс Борхес
Одного дня з’явився молодший брат, котрого всі вважали мертвим. Він почав розпитувати про знегоди, які довелося пережити родині, і Ван переповів йому цю історію. «Ага, — мовив брат, коли Ван розказав про пригоду з Лисами, — ось у чому корінь усіх бід». Ван показав йому папірець. Брат вихопив його у Вана з рук і швидко сховав. «Нарешті я повернув те, що шукав», — проказавши це, він обернувся на Лиса й утік.
Ліліт
«Бо до Єви була Ліліт», — мовиться в гебрайському тексті. Легенда про неї надихнула англійського поета Данте Габріеля Росетті (1828–1882) на створення «Райської обителі». Ліліт була змією; це перша дружина Адама, вона народила йому glittering sons and radiant daughters (сяйливих синів і осяйних дочок). Згодом Бог створив Єву. Щоб помститися Адамовій дружині-жінці, Ліліт намовила її скуштувати заборонений плід і зачати Каїна, брата й убивцю Авеля. Це первісна форма легенди, якої дотримується Росетті. За доби Середньовіччя під впливом слова layil, що гебрайською означає «ніч», легенда зазнала змін. Ліліт перестала бути змією та зробилася нічним духом. Часом це ангел, який опікується продовженням людського роду; часом — демон, що нападає на людей, які сплять самі, та на самотніх мандрівців. У народній уяві вона зазвичай постає високою мовчазною жінкою з розпущеними чорними косами.
Мавпа Чорнильна
«Ця тварина завдовжки чотири-п'ять дюймів живе на півночі; очі в неї сердолікові, а шерсть чорна, як агат, шовковиста, пружна та м’яка, наче подушка. Вона має дивну схильність — їй дуже подобається китайське чорнило, і коли хтось пише, вона сидить, поклавши одну передню лапку на другу та схрестивши задні, і чекає, коли людина скінчить писати, а тоді випиває решту чорнила. Потім знову сідає навпочіпки й завмирає».
Ван Дахай (1791)
Мандрагора
Як і Баранець, рослина, що зветься Мандрагорою, межує з тваринним світом, бо кричить, коли її виривають з коренем; цей крик здатний довести до нестями тих, хто його чує («Ромео і Джульєтта», IV, 3). Піфагор назвав її «людиноподібною», римський агроном Луцій Колумелла{138} — «напівлюдиною», а Альберт Великий{139} писав, що Мандрагори, як люди, поділяються на статі. Ще раніше Пліній казав, що біла Мандрагора чоловічої статі, а чорна — жіночої. І що збирачі Мандрагори креслять вістрям меча три кола навкруг неї та дивляться на захід; запах її листя такий міцний, що людям од нього зазвичай відбирає мову. Людина, котра виривала її з коренем, могла наразитися на страшні біди; в останній книзі «Юдейської війни» Йосип Флавій{140} радить вдаватися до помочі дресированого собаки. Вирвавши рослину, собака помирає, зате листя Мандрагори має наркотичні властивості, придатне для магічних цілей і як проносне.
Уявлення про людську подобу Мандрагори спричинилося до забобону, буцімто вона росте біля шибениць. Браун («Pseudodoxia Epidémica», 1646) пояснює це жиром повішеників; популярний романіст Ганс Гайнц Еверс{141} («Алрауне», 1913) каже про сім’я. Мандрагора німецькою і є Алрауне (Alraune); раніше її називали Alruna, а це слово походить від слова runa, що мало значення «таїна», «щось приховане» і згодом дало назву першому германському алфавіту.
У Книзі Буття (XXX, 14) є цікава згадка про життєдайні властивості Мандрагори. У XII столітті один юдейсько-німецький коментатор Талмуда написав такі рядки:
«Така собі мотузка тягнеться по землі від кореня, а з цією мотузкою з’єднана пуповиною, наче гарбуз чи диня, тварина на ім’я Яду’а, і ця Яду’а всім подібна до людей: лицем, тулубом, руками та ногами. Вона вириває та нищить усе навкруг себе, скільки сягає мотузка. Якщо розірвати мотузку, поціливши в неї стрілою, тварина помирає».
Лікар Діоскорид{142} ототожнював Мандрагору з цірцеєю{143} чи то «травою Цірцеї», про яку в десятій пісні «Одіссеї» читаємо:
«Корінь у неї чорний, а квітка — наче молоко. Людям важко вирвати її з землі, але боги всемогутні».
Мантікора
Пліній (VIII, 30) переповідає, що за Ктесієм, грецьким лікарем Артаксеркса II Мнемона, відомо таке:
«Живе в краю ефіопів тварина, яка зветься Мантікорою; має вона три ряди зубів, що змикаються між собою, мов зубчики гребінця, має людське обличчя та вуха, сині очі, червоний лев’ячий тулуб і хвіст із жалом, наче в скорпіона. Вона прудко бігає, і їй дуже смакує людське м’ясо; її голос схожий на співзвуччя флейти та сурми».
Флобер удосконалив цей опис; на останніх сторінках «Спокуси святого Антонія» читаємо:
«Мантікора (гігантський червоний лев з людським лицем і трьома рядами зубів):
— Моя шарлахова шкура міниться, і її блиск зливається з іскристим маревом безмежних пісків. Жах самотини видихаю я через ніздрі. Випльовую згубу. Пожираю армії, що заходять аж надто далеко в пустелю.
Мої пазурі криві, мов бурави, мої зуби гострі, мов пилки, а мій вертлявий хвіст наїжачений списами, які я розкидаю праворуч і ліворуч, уперед і назад. Дивись, дивись!
(Мантікора жбурляє колючки зі свого хвоста, і вони, мов стріли, летять навсібіч. Краплі крові оббризкують листя)».
Мати Черепах
За двадцять два століття до християнської ери справедливий імператор Юй Великий{144} обійшов і зміряв своїми кроками Дев’ять Гір, Дев’ять Річок та Дев’ять Боліт і розділив Землю на Дев’ять Провінцій, придатних для благоденства й сільського господарства. Таким чином він стримав води, які могли затопити Небо та Землю; історики стверджують, нібито цей поділ світу імператору підказала чарівна чи то божественна Черепаха, яка вийшла з річки. Дехто вважає, що то була створена з води й вогню Мати всіх Черепах; інші кажуть про ще неймовірнішу субстанцію: сяєво зірок із сузір’я Стрільця. На її панцирі був накреслений космічний трактат «Хун Фань»{145} («Великий закон») чи то зображення білими і чорними цятками Дев’яти Розділів цього трактату.
За уявленнями китайців, небо — півкуля, а земля — квадрат; тому в Черепахах вони вбачають образ або модель Всесвіту. А ще Черепахи
