У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Переночував та не барячись знову вирушив у путь, підострожуючи випочилого Гнідка. А той, ніби вдячний за господареве піклування, відчувши на почищених копитах нові добре припасовані підкови, розумів, мабуть, що війна скінчилася, і сягнисто йшов до нового мирного життя-буття: сторожко прислухався до шелесту-шепоту зустрічного свіжого вітру, що грайливо куйовдив і колошматив його довгу розкішну гриву та зв’язаного в тугий вузол хвоста, принюхувався, роздуваючи широко ніздрі, до прілих пахощів степу, ловив стрижаками вух перемовки вершника і ніяк не міг второпати, з ким той час від часу веде розмову: чи зі степовою самотністю, чи з легким вітерцем, а чи з кимось живим. І жвавіше ніс вершника, поцінюючи його вміння впопад своїм ступанням сидіти в сідлі. Правилися ж бо додому!
У Гнідка з’явилася певність на спокій у затишній стайні, своєчасний корм і попій, на працю і спочинок. Вже п’ятого дня їх прямування в путі коня обрадувала зненацька і нежданна морочлива зустріч серед голого степу із червонополовою молодою кобилою, яка, здичавівши в степовій самотині, дико бродила, видно, чимало вже часу під сідлом, голодна, вимучена, до ребер схудла, загубивши і своє дитя, і свого господаря. Гнідко-кастрат, роздувши ніздрі, разом із прілістю соломи з-за бугра почув першим близькість її особливого п’янкого запаху. Він і вуха нашорошив, і аж похітливо заіржав до неї, ще й не бачучи її.
Як подорожники вибралися із балки на навершя бугра, червонополова підняла обважнілу голову, насторожено зміряла поглядом невідомих і, впізнавши в коневі мерина, невдоволено тріпнула густою косою-гривою та й побрела геть, притоптуючи обривок повода, що сковував її ходу. Їй, геть лапалій, до краю охлялій, здичавілій у горі від утрати лошати, було не до мерина. Не радував її і вершник на Гнідкові, бо той, що був на ній три доби тому, бездушно загнав її у голий степ і раптом по пострілові впав із сідла, лишивши її з лошам на розтерзання вовчої тічні. Гнідко, уздрівши червонокосу, рвонувся із усіх сил вбік від дороги, заіржав на весь білий світ і понісся їй навперекіс, розвіваючи гриву по вітру, аж свистіло йому у вухах. Змокрів та засапався, доки таки вхоркав несамовиту гординю червоногривої, що тікала і відбивалася, як ошаліла. Зближившись, кружляв навкруг неї, доки його вершникові вдалося схопити її за обривок і, трохи заспокоївши вмовляннями, повести за собою. Як вибралися на шлях, господар повісив червоногривій Гнідкову шаньку з вівсом і підгодував її з руки черствим окрайцем хліба. Той хліб був їй куди смачніший від вівса, а Гнідкові було шкода господаря, що лишився голодним.
Обдивляючи свою ще тремтячу від страху супутницю, він форкав, зітхав, мотав головою, жалкуючи, що не трапилася вона йому два роки тому, коли він був жеребом і страшенно нудьгував за такою, як вона. Отоді, попадись вона йому, він накрив би її усією силою своєї неймовірної жаги й ласки!..
Та зовсім він розчулився, коли господар, обережно ласкаючи зіщулену червоногривку, здоїв її налите молоком вим’я в баклагу і, перехрестившись, випив напій до дна. Вивертаючи великі білки очей, кобила заплакала від вдячності, зітхнула полегшено і, притулившись худим черевом да Гнідка, поволі прийшла до себе, переставши труситися і плакати, поки не зімкнула заспокоєно очей і блаженно не задрімала. Господар скочив у сідло, і вони поволі потягли знахідку вздовж шляху.
А якою була її втіха, коли вони нарешті причвалали в якесь глухе село і господар настарав їм смачно заправленої полови з січкою і щедрою домішкою висівок, лишивши обох у теплій і затишній стайні. Сердешна їла так жадібно і довго, не зупиняючись, аж стогнучи і зітхаючи, що Гнідкові було і не пригадати подібного у своєму житті. Наступного сонячного дня господар піднявся з постелі на сіні пізніше звичайного і, напоївши та нагодувавши обох, став неквапом чистити червоногривку так ретельно, що у Гнідка аж очі слізилися від приємності, а що вже вона була рада, то годі й казати. Кінь зразу зрозумів, що сьогодні вони будуть спочивати, і все настирливіше й певніше став ласкати подругу, аж поки вона, осмілівши геть, не відповіла йому тим же.
Якою ж була його радість, коли після довгої її відсутності спершу почув запах, а потім і побачив її, вичищену, розчесану і аж згорділу, а головне, свіжопідковану, із охайненько і чепурно обрізаними копитами. Гнідко радісно, хоч і з докором, заіржав їй і господареві назустріч. А як напився свіжої водиці, то підклав свою могутню голову кобилі під шию і підняв їй голову. Та не перечила, видно, була навіть вдоволена тим залицянням чи й жениханням Гнідка.
Вирушили подорожники в путь наступного дня, і Гривка, як ніжно назвав Карпо кобилу, намагалася йти поряд із Гнідком: або в ногу з ним, або трохи підбігаючи, щоб не натягувати повода, бо зауважила, що господар того не любить, а гнівити його вона не хотіла. Всіляко ощаджуючи її, господар навіть не пробував пускати Гнідка клусом чи скачем. Нагодована, напоєна і вчасно здоєна Гривка відчувала щастя випадку. Розмова господаря з нею була також неподібною до його попередників - він розтягував слова, припрошував її, був ласкавий, повний чуттів і знад у голосі, ба і з Гнідком він говорив якось інакше, як мужчина з мужчиною, неслівно, коротко і категорично. З кожним днем все зрозумілішим і приємнішим ставав їй господар, навіть отим своїм гострим потом.
Кобила намагалася бути вдячною господареві, ласкала його м’якими губами, тулилася головою до плечей, поступалася, як господар проходив між нею і Гнідком, та навіть пробувала обзиватися іржанням.
З появою свіжих сил у Гривки, з наближенням до довгожданного дому, харчі в кінському раціоні потроху гіршали. Вівсом господар зовсім перестав їх частувати, а в полові чи в січці помітно меншало висівок та обметиці, але господарева увага і приязнь в обходженні та все довші переходи без спочинків, часом і скачем, робили і звичайне запашне сіно смачним і тривким навіть у мішанці з яшною чи вівсяною соломою. Гривка вже ступала широко й розкидисто тонкими і
