На краю ненависті - Уляна Пас

Наступного дня прокидаюся лише ближче до обіду. Нарешті мені вдалося виспатися і  викинути з голови усі думки про клятого Яна Золотова. Так, чомусь  цей чоловік вперто не хотів покидати мою голову, і лише вдома, стоячи під гарячими струменями води, я пообіцяла собі більше ніколи з ним не бачитися. А якщо ми все ж таки зустрінемось - оминати його будь-якими шляхами.  

Перед тим як спуститися на обід, я вирішила переглянути свою пошту і дуже здивувалася, коли побачила лист від редактора відомого глянцевого видання. Вони шукають фотографа, а я якраз збираюся підібрати собі роботу в Києві. Ну ось, як чудово все зійшлося!  

Домовившись про зустріч завтра зранку, я все-таки одягнулася і відправилася на пошуки їжі. Мама, звісно, уже на мене чекала. Не встигла я переступити поріг кухні, як вона виклала на стіл стільки всього смачненького, що я засумнівалася, чи влізе все це у мій шлунок. 

- Мамо, а ти не переборщила? - питаю, жуючи млинці й запиваючи цю смакоту соком.  

- Тобі потрібно трохи набрати вагу, он як схудла у цих своїх поїздках! - бурчить, сідаючи навпроти мене. - До речі, дзвонила Альбіна, казала, що приїде на вечерю. Ти бачилася з нею вчора? 

- Ага, і не лише з нею, – хмикаю, пригадавши вчорашні пригоди. - Альбіна познайомила мене зі своїм хлопцем. 

- Справді? - одразу ж цікавиться мама. - І як він тобі? 

- Ну...  

На щастя, від прямої відповіді мене рятує дзвінок телефону, а саме Ваня, якому захотілося поговорити. Доводиться залишити маму на кухні і перейти у вітальню, щоб поговорити. 

- Уже скучив за мною? - питаю, залізаючи на диван з ногами. 

- Ще й як, – хмикає хлопець. - Що робити будеш? Може, прогуляємось? 

- А ти хіба не працюєш сьогодні? - здивовано питаю. - Чи заради мене вирішив сачконути? 

- Вгадала, подруго, - сміється хлопець. - Буду у тебе через годину. 

Завершивши розмову з Іваном, повертаюся до мами, а усмішка все ще не покидає обличчя. Цей хлопець вміє підтримати та допомогти в будь-який момент мого життя. І я це дуже ціную! 

- Ти чого така щаслива? - одразу питає мама. 

- Ванька настрій підняв. Запросив на прогулянку, - знову беруся за млинці, тому що пообіцяла собі з’їсти усі. 

- Ванька отже, - якось дивно відповідає мама. - Знаєш, люба… Тобі варто краще придивитися до цього хлопця. 

- Тобто? - навіть про млинець в роті забуваю після такої заяви.  

- Ну що «тобто»? - зітхає мама. - Іван - хороший хлопець, видно, що кохає тебе. Не один рік, до речі!  

- Так, стоп! - апетит миттєво зникає, як і бажання обговорювати цю тему. - Мамо, Іван - мій друг! 

- І що з того? Хіба друзі не можуть стати парою? - фиркає. 

- Я не люблю його. Тобто, люблю як друга. 

- А він любить тебе як дівчину! Ти хіба не бачиш цього?  

Замовкаю, тому що сказати нічого. Ну так, я помічала за хлопцем дивні знаки уваги, але завжди списувала це на те, що ми рідко бачимось і він сумує. Насправді я не хочу, щоб ми з ним стали чимось більшим одне для одного, адже тоді нашій дружбі настане кінець.  

Намагаюся не думати про це, коли збираюся на зустріч з Іваном. Одягаю легку літню сукню, тому що сьогодні без мотоцикла, а на ноги - звичні кросівки. Волосся збираю у косу, а на обличчя наношу легкий макіяж. Не забуваю і про фотоапарат, тому що збираюся зробити кілька фото, якщо гулятимемо парком.  

Спустившись у вітальню повністю зібрана, бачу, що Ваня вже тут, розмовляє про щось з мамою. Моя увага зупиняється на букеті квітів, котрі він тримає в руках, і щось неприємне стискається всередині.  

- Привіт! - широко усміхаюся, зупиняючись поряд.  

- Привіт! - Ваня оглядає мене занадто прискіпливим поглядом і подає квіти. - Це тобі! 

- А не занадто багато букетів для мене одної? - квіти забираю і ловлю на собі погляд мами. Вона наче хоче сказати: «Бачиш! А я говорила!» 

- Ти заслуговуєш більшого, подруго! 

Квіти залишаю мамі і ми нарешті покидаємо будинок. Іван без слів передає мені ключі від своєї машини, а я лише хмикаю. Він знає мене краще всіх, і це варто цінувати.  

- Куди поїдемо? - питаю, розмістившись за кермом. 

- Давай у Голосіївський парк, – заявляє Іван. - Там можна відпочити від шуму міста та погрітись на сонечку. 

- Ага! - радісно відповідаю. - А ще зробити кілька крутих фото! 

Ідею хлопця повністю підтримую. Гуляти парками я люблю, особливо рідними, де бувала ще тоді, коли навчалася в школі. Мені завжди подобалося фотографувати людей у ті моменти, коли вони цього не помічали. Лише тоді вони виходили справжніми, живими. 

Іван стримано крокує за мною кам’яною доріжкою вздовж озера та б'є ногами камінці, що на землі. Я ж повністю розчиняюся в атмосфері і роблю багато фото.  

- Перепочинемо? - сонце якраз хилиться у бік горизонту, і ця пора подобається мені найбільше. Небо стає багряно-червоним, наче хтось розлив на нього фарбу. Ще трохи - і прийдуть сутінки, а поки що можна насолоджуватися ось такими неймовірними моментами.