Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

І пам’ятайте, що краще знати про цей світ більше, ніж менше. Треба бути відкритим до всього, що світ вам каже. Бо після того, як ви покинете його — в жоден інший не потрапите. Не варто потішати свою лінь небилицями про інші світи, де ви зможете надолужити втрачене в цьому. Інших світів нема. Якби вони були, то Бог не приховував би від нас їх існування. У Бога немає причин приховувати свою велич».

***

На базарі Лєна вперше поцілувалась і пізніше згадувала про це з превеликим соромом. Казала, що в усьому винна свиняча голова.

Парочка вокзальних алкоголіків не полишала її в спокої. Лєна вирішила знайти продавця цього нехитрого продукту і поговорити з ним. Як з’ясувалося, знайти його було не так складно, бо свинячі голови продавали лише в одному місці.

Там були не тільки голови, а й самі лишень вуха. Були хребти без м’яса, хвости без шкіри, сама лишень шкіра, зуби можна було купити окремо, якщо хтось хотів, також там продавалися коров’ячі дійки і бичачі яйця. Продавець мав бути явним збоченцем, Лєна не сумнівалася.

Торгував усіма цими деталями тваринної анатомії молодий хлопець на ім’я Міша. Він мав дещо синюваті щоки і синюваті білки очей, що Лєну зовсім не здивувало. Саме так, із такими синіми очима, не дуже високим, швидше низьким, коротко стриженим, з невеликим черевцем, у літніх шортах і ґумових шльопанцях для плавання, вона уявляла собі справжнього маніяка.

Міша постійно носив одну і ту ж футболку, на якій великими літерами було написано: «Вегетаріанці — це теж м’ясо». Футболка була заляпана кров’ю, в походженні якої ніхто не міг бути впевненим на сто відсотків.

— Слухай, а звідки ти береш свинячі голови? — так Лєна вперше до нього заговорила.

Міша глумливо подивився на неї і нічого не відповів.

— До тебе тут приходять мої знайомі, щомісяця… купують свинячу голову… і їдять її…

— І що?

— Ти їх пам’ятаєш? Чоловік і жінка, такі трохи… бідні…

— У мене багато клієнтів. Я не маю їх усіх пам’ятати. І ніхто з них, це точно, в золоті не купається.

— Ну, цих двох тяжко забути. Вони такі… мають дуже специфічні лиця.

Міша під час розмови виколупував черговій свині очі. Він народився для цієї роботи.

— Що ти хочеш? — нервово запитав він Лєну.

— Я хочу, щоб ти їм більше не продавав свинячу голову.

— З якої це радості? Я тут, по-твоєму, для краси стою?

— Я тобі заплачу.

Міша явно здивувався. Лєна вела далі. Вона мала чіткий план.

— Розумієш, мені дуже не подобається, що вони їдять свинячі голови. Мені неприємно це уявляти і навіть просто знати. Я тобі буду платити, а ти продавай їм нормальне м’ясо. Так, щоб їм на місяць ставало. Не дуже багато, бо я теж не їм м’ясо кожного дня, а так, ну ти розумієш, щоб вистачало на місяць. Їм про це говорити не треба.

Лєна виклала на стіл перед Мішею свої скромні заощадження, що протягом тривалого часу по копійці натягала з батькових кишень. Лєнин батько поводився з грошима завжди дуже необережно, і коли їх узагалі мав, то мав усюди. Він ніколи не помічав нестачі, бо ніколи не знав, скільки залишилося. Це рятувало Лєну, особливо тоді, коли вона почала систематично курити і постійно перебувала в пошуку ресурсів на чергову пачку сигарет.

— Ну, окей, — сказав Міша, загрібаючи Лєнині гривні. — Але є невелика проблемка. У мене не тільки ці двоє купують свинячі голови. Ще багато інших людей.

Лєна була готова до такої проблемки, в неї був чіткий план.

Вона сказала:

— Мене інші люди не цікавлять. Нехай собі їдять, що хочуть. Головне, щоб ці двоє перестали.

Потім Лєна приходила проконтролювати ситуацію.

— Сьогодні були, голубки, — казав їй Міша, — продав м’ясо.

— І що? Не здивувались? Нічого не питали?

— Нічого не питали, схопили м’ясо і втекли. Боялись, напевно, що я помилився і зараз назад заберу.

Лєна була щаслива. Уявляла собі ту парочку з вокзалу, як вони приходять додому і жінка із залишками помади на губах смажить своєму чоловікові котлетки. Або підливочку з картопелькою. Або що вона там узагалі вміє і знає. Лєна розуміла, що пити вони навряд чи не питимуть, але все-таки на ситий шлунок горілка по-іншому впливає на організм. Як добре поїси, охота до пиття відпадає. Навпаки, хочеться спати. Лєна вивчила це на прикладі свого старого діда. Він, коли їв, завжди лягав спати. А коли пив, то ніколи не їв.

— Скільки тобі років? — питав Лєну м’ясник Міша.

— Шістнадцять, скоро буде сімнадцять. Я цього року вступаю до університету.

— Сімнадцять, а така… — і Міша не продовжував.

— Яка? Дурна? Нє, я не дурна. У мене просто є чіткий план.

— І який план?

Лєна не казала, а Міша не наполягав.

На якомусь десятому побаченні вона дозволила себе поцілувати. Це був перший поцілунок, Лєна так і сказала. Міша відповів:

— І ми тепер, по-твоєму, одружитися маємо?

— Тільки коли я закінчу університет.

Міша засміявся і сміявся довго, а Лєна після того не спала цілу ніч. Її лихоманило, підвищилась температура. Давні дитячі примари обступили Лєнине ліжко й сумно похитували головами, мовляв, ви погляньте, наша дівчинка виросла, любові хоче, ай-я-яй.

Пізніше Лєна казала, що навколо неї не було грошей, не було совісті й не було любові. Ніхто нікого не любив, усі всіх терпіли. Терпіли з безвиході, бо не мали куди подітися. Або думали, що не мали. Для зручності називали це «нема-куди-подітися-любов’ю». Лєнині батьки «любили» одне одного, всі її сусіди і знайомі «любили» одні одних. Хоча, якщо приглянутися ближче, легко можна було розгледіти ненависть, яку вони ледве стримували, розмовляючи зі своїми найдорожчими половинками чи випадково торкаючись їхнього плеча. Так ненавидять одне одного звірі, зачинені в одній клітці, безпричинно, просто через те, що повітря на двох не вистачає.

У мене буде все інакше, казала Лєна, я не буду нікого ненавидіти тільки тому, що не маю чим дихати.

Наступного дня з самого ранку вона вже була на базарі. Міша її ігнорував, удавав, ніби дуже зайнятий, хоча свинячі голови зранку не користувалися попитом. Ті, хто ними харчувався, зранку вирішували інші, значно важливіші насущні проблеми: де знайти п’ятдесят грамів, щоб похмелитися.

— А чого це ти на мене навіть