Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Час минав, поміж пагорбами гуркотіли поодинокі постріли гвинтівок, і я зі скептицизмом замислився, чи може щось трапитися, аби принести трохи життя чи радше смерті в цю абсурдну війну. Ми воювали не з ворогом, а з пневмонією. Коли окопи розташовані на відстані п’яти сотень ярдів, убити нікого не можливо, хіба цілком випадково. Були, звісно, нещасні випадки, проте більшість із них траплялися через недбалість. Якщо я не помиляюся, то перші п’ять чоловіків, яких я побачив пораненими, отримали рани від власної ж зброї. Не скажу, що вони зробили це навмисне, ні, просто випадково, з необережності. Наші зношені гвинтівки були небезпечними. Деякі могли стрельнути, якщо приклад вдарявся об землю. Я на власні очі бачив, як один солдат таким чином прострелив собі руку. А в темряві новобранці частенько стріляли один в одного. Якось, коли вже почало сутеніти, вартовий вистрілив у мене з відстані двадцяти метрів, проте схибив. Тільки Богові відомо, скільки разів іспанська «влучність» рятувала моє життя. Якось я пішов у розвідку, а оскільки стояв туман, то я завбачливо попередив про це командира. Проте, повертаючись назад, я зачепився за кущ, тож вартовий злякався й заверещав, що йдуть фашисти. І тут я собі на радість почув, як командир віддав наказ без вагань стріляти у мій бік. Звичайно, я ліг, і кулі пролітали наді мною. Ніщо на світі не переконає іспанця, а надто молодого й запального, що вогнепальна зброя — річ небезпечна. Минув час, і я фотографував кулеметників, що стояли обіч своїх кулеметів, націлених просто на мене.
— Ви ж тільки не стріляйте, — жартував я, налаштовуючи фотоапарат.
— Не будемо.
Наступної миті почувся страхітливий гуркіт, і повз моє обличчя, обпікши щоку, з кулемета посипали кулі. Звичайно, вони таке утнули не навмисне, проте для них це видалось першокласним жартом. І це при тому, що зовсім недавно вони на власні очі бачили, як, граючись автоматичним пістолетом, політичний уповноважений п’ятьма кулями в груди ненароком застрелив погонича мулів.
Небезпечними були тоді також складні паролі, які використовувала армія. Це були оті подвійні паролі, коли кажеш одне слово, а у відповідь чуєш інше, про яке домовлено наперед. Зазвичай це були революційні піднесені гасла, наприклад: «Cultura — progreso» чи «Seremos — invencibles[10]», й часом неможливо було змусити неписьменних вартових запам’ятати подібні пишномовні слова. Якось, пам’ятаю, паролем було «Cataluña — heroica», й повновидий хлопчисько на ймення Хайме Доменах підійшов до мене й попросив розтовкмачити йому, що воно й до чого.
— Heroica — що це означає?
Я пояснив йому, що це те ж саме, що й valiente[11].
Трохи згодом, коли він вилізав з окопу, вартовий почав вимагати відгуку на пароль.
— Alto! Cataluña[12]!
— Valientel — закричав Хайме, певний, що каже правильно.
Бах! Але вартовий промазав. У цій війні ніхто ні в кого не влучав, якщо була така можливість.
Розділ 4
Я провів на передовій приблизно три тижні, коли в Алькуб’єрре прибув контингент з двадцяти чи тридцяти чоловік з Англії, присланий ЛП[13] для того, щоб англійці трималися разом, тож мене з Вільямсом послали до них. Наша нова позиція була в Монте Оскуро, трохи далі на захід, звідки було видно Сараґосу.
Наша позиція розташовувалася на гострому хребті вапнякової скелі, траншеї були видовбані горизонтально, нагадуючи гнізда ластівок. Вони йшли вглиб скелі на солідну відстань, і всередині було темно хоч в око стрель і низько, так що не станеш навіть навколішки. На вершинах пагорбів, ліворуч від нас, були ще дві позиції РПМЄ, одна з яких стала особливо привабливою для кожного чоловіка на передовій — там перебували три жінки, які працювали на кухні. Жінки ці не були красунями, проте чоловіків з інших позицій слід було тримати подалі. За п’ятсот метрів праворуч від нас, де дорога повертала до Алькуб’єрре, розташовувався пост ОСПК. Ця ділянка постійно переходила з рук у руки. Вночі світилися фари вантажівок, що підвозили нам провізію з Алькуб’єрре, а також фари фашистських автівок, що рухались із Сараґоси. Сараґосу теж видно, ось вона — тонка вервечка ліхтарів, схожих на підсвічені ілюмінатори корабля майже за двадцять кілометрів на південний захід. Урядові війська здалеку дивилися на Сараґосу ще із серпня 1936 року, дивляться вони сюди й дотепер.
Нас було близько тридцяти чоловік, включно з одним іспанцем (Рамоном, шуряком Вілльямса), а ще з десяток іспанських кулеметників. Окрім одного чи двох скигліїв — війна, як відомо, притягує різну наволоч, — англійці були навдивовижу здоровими, фізично і морально. Мабуть, найкращим з усіх був Боб Смайлі — онук легендарного лідера шахтарів, який згодом безглуздо й марно загинув у Валенсії. Незважаючи на мовний бар’єр, іспанці й англійці добре ладнали між собою, і, на мою думку, це заслуга саме іспанців. Згодом з’ясувалося, що всі іспанці знали тільки дві фрази англійською. Перша: «окей, бейбі», а другою проститутки Барселони послуговуються у розмовах з англійськими моряками, проте боюсь, що цю фразу вилучать редактори.
І знову жодних змін на лінії фронту. Лише час від часу чути посвист куль і дуже рідко гуркіт фашистського міномета, після чого всі стрімголов бігли до верхнього окопа подивитися, куди влучила міна. Тут ворог був до нас дещо ближчим, метрів за триста-чотириста. Їхня найближча позиція розташовувалась точно навпроти нашої, й бійниці фашистських кулеметних гнізд постійно спокушали нас витратити на них трохи патронів. Самі ж фашисти рідко стріляли з гвинтівок, проте завзято пускали кулеметні черги в того, хто не встиг сховатися. Попри це, минуло днів десять, коли у нас з’явився перший поранений. Супроти нас стояли іспанські війська, але, за розповідями дезертирів, були там і німецькі сержанти. Раніше там були також мароканці — мабуть, бідолашні, добряче потерпали від холоду — бо на нейтральній території знайшли тіло мароканця — одну з місцевих цікавинок. Десь за милю ліворуч від нас закінчувалася передова й простиралася поросла лісом ділянка землі, що не належала ні нам, ні фашистам. І
