Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Погода здебільшого стояла ясна й холодна, вдень часом прозирало сонце, проте завжди було холодно. То тут, то там на схилах було видно, як із-під землі пробивалися дикі крокуси та іриси. Вочевидь, скоро мала настати весна, проте вона не поспішала. Ночі стали ще зимнішими. Повертаючись з варти, ми згрібали те, що залишилось від вогню на кухні, й ставали на червоні головешки. Звичайно, така процедура шкодила черевикам, проте як же добре було ногам! Але були й ранки, коли, милуючись неповторною красою вранішньої зорі, яка з’являлась з-за пагорбів, розумієш, що недаремно оце піднявся рано-вранці. Я не люблю гір, не люблю ними милуватися. Проте іноді світанок, що розгорався за пагорбами позаду нас, перші слабкі відблиски золотавого сонця, що наче мечі пронизують морок, а тоді яскраве світло й моря червонястих хмар, які простирались на неозору відстань, були вартими того, щоб навіть після безсонної ночі їх побачити, коли ноги від самих колін німіли від холоду, і ти розумів, що ще години три чекати сніданку. Протягом цієї кампанії мені доводилось спостерігати схід сонця частіше, ніж за все своє попереднє життя чи життя, що, я сподіваюсь, мені ще судилося прожити.
Нам бракувало людей, а це означало, що доводилося довше вартувати одному, а отже, більше втомлюватися. Я й сам потроху починав страждати від недосипання, а це було нестерпно навіть на цій найспокійнішій з усіх воєн. Крім обов’язків вартування та патрулювання були постійні підйоми і тривоги, та й взагалі неможливо висипатись у земляній норі, коли від холоду аж ноги зводить. У перші три чи чотири місяці на фронті я пригадую не більше десятка випадків, коли я був змушений не спати протягом доби, а з іншого (юку, навряд чи був хоч десяток ночей, коли я спав не прокидаючись. Двадцять чи тридцять годин сну на тиждень — цілком нормальне явище. Наслідки не такі вже й страшні, як може здатися, просто неможливо нормально думати, стає важче лазити схилами вгору і вниз, проте почуваєшся непогано, хоча й постійно голодний — по-звірячому голодний. Смакувала будь-яка їжа, навіть квасоля, яку всі в Іспанії назавжди зненавиділи до глибини душі. Вода, якщо нам її доправляли, перевозилася на спинах мулів або малих загнаних віслюків. Хтозна чому, але араґонські селяни любили мулів, проте жахливо ставилися до віслюків. Якщо віслюк не йшов, його зазвичай били просто по яйцях. Свічок більше не видавали, сірники також закінчувалися. Іспанці навчили нас виготовляти лампи, використовуючи оливкову олію, бляшанку з-під згущеного молока, гільзу та шматок ганчірки. Такі саморобні лампи горіли коли було трохи оливкової олії, а це траплялося дуже нечасто, щоправда, вони давали багато диму, а світла десь на чверть світла свічки, якраз для того, щоб знайти у темряві свою гвинтівку.
Надії на справжній бій поки не було. Коли ми вийшли з Монте Почеро, я порахував свої патрони й зрозумів, що за три тижні вистрілив усього тричі. Кажуть, щоб убити людину, потрібна тисяча куль, отож мені знадобиться двадцять років, щоб нарешті вбити першого фашиста. В Монте Оскуро лінія фронту була ближче і стріляли там частіше, проте я майже певен, що ніколи ні в кого не влучив. Чесно кажучи, у цей період і на цьому фронті справжньою зброєю був мегафон, а не гвинтівка. Ми не мали змоги вбити ворога, тож просто кричали на нього. Це настільки незвичний метод ведення війни, що варто на ньому зупинитися.
Коли вороги були достатньо близько, ми завжди перегукувались. Ми кричали: «Fascistas — maricones», вони відповідали: «Viva Espana! Viva Franco[14]!». Або ж, якщо вони напевне знали, що навпроти англійці, то обов’язково кричали: «Go home, you English! We don’t want foreigners here[15]!» Урядові війська розробили цілу техніку вигукування пропагандистських гасел, щоб підривати бойовий дух ворога. Принагідно обирали чоловіків, зазвичай кулеметників, і видавали їм мегафони. Загалом, вони вигукували заздалегідь вивчені фрази, сповнені революційної пропаганди, в яких фашистським солдатам пояснювалось, що вони — усього лише найманці капіталізму і що воюють вони проти свого ж класу, а тому мусять перейти на наш бік тощо. Гасла ці повторювалися знову й знову, мегафон хлопці передавали естафетою, інколи таке дійство могло тривати протягом усієї ночі. Поза сумнівом, пропаганда була дієвою, всі погоджувалися, що саме завдяки їй у фашистів з’являлися дезертири. Якщо подумати, то нещасного вартового, який на морозі цокотить зубами, колись був членом профспілки соціалістів чи анархістів, а тепер його насильно мобілізовано, цілком може переконати гасло, що знову й знову лунає у крижаному мороці: «Не воюйте проти свого класу». Єдине питання: стати дезертиром чи не стати дезертиром. Звичайно, такі методи зовсім не схожі на англійську концепцію ведення війни. Мушу визнати, коли я вперше познайомився з такою тактикою, вона мене здивувала і вразила. Оце так вигадали — замість того, щоб стріляти у ворога, навертати його на свій бік! Тепер я певен, що з будь-якого погляду це була розумна стратегія. У звичайній позиційній війні, коли немає артилерії, надзвичайно складно завдати багатьох ударів ворогу, не отримавши стільки ж самим. Якщо ви зможете зупинити хоч скількись людей, змусивши їх дезертирувати, то це вже добре. По суті, дезертири кращі, ніж трупи, з них можна витягти інформацію. Але спочатку ми були розчаровані, нам здавалося, що іспанці просто не сприймають цю війну всерйоз. Чоловік, який ходив кричати на пост ОСПК праворуч від нас, був майстром своєї справи. Інколи, замість того, щоб кричати революційні гасла, він просто розповідав фашистам, що нас годували краще, ніж їх. Звичайно, його розповідь про раціон республіканців була дуже прикрашена. «Грінки з маслом! — Голос його громом котився долиною. — Ми зараз їстимемо грінки з маслом! Смачні такі грінки з маслом!» Не сумніваюся, що останніми тижнями, а то й місяцями він, як і решта нас, в очі не бачив ані масла, ані грінок, проте в
