Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

– Монахині-французки роблять, що можуть. Вони перетворили сиротинець на лікарню. Але люди там мруть як мухи. Я запропонував поїхати туди й очолити медичну службу.

– Ти?

Вона різко здригнулася. Спочатку подумала, що якби він поїхав, то вона була б вільна й могла б безперешкодно бачитися з Чарлі. Але ця думка її шокувала. Вона відчула, як густо паленіє. Чому він так пильно на неї дивиться? Вона присоромлено відвела погляд.

– Це необхідно? – невпевнено промовила вона.

– Там немає жодного лікаря з Англії.

– Але ж ти не лікар, ти бактеріолог.

– Ну, знаєш, у мене є медична освіта, та й, перш ніж заглибитися в спеціалізацію, я встиг попрацювати в лікарні. А те, що я передусім бактеріолог, тільки на краще. Матиму чудову можливість для дослідницької роботи.

Він говорив майже легковажно, і, глянувши на нього, вона зі здивуванням побачила в його очах насмішку. Вона не розуміла всього до кінця.

– Але хіба це не страшенно небезпечно?

– Страшенно.

Він усміхнувся. В нього вийшла глумлива гримаса. Вона підперла голову рукою. Самогубство. Не інакше. Який жах! Вона й подумати не могла, що так це сприйме. Вона не може цього допустити. Це жорстоко. Вона не винна, що не кохає його. Але якщо він через неї накладе на себе руки… Сльози м’яко покотилися її щоками.

– Чому ти плачеш?

Його голос прозвучав холодно.

– Ти не зобов’язаний їхати, правда?

– Ні. Я їду з власної волі.

– Будь ласка, не їдь, Волтере. А що, як із тобою щось станеться? А що, як ти помреш?

Хоч його обличчя й залишалося байдужим, в очах зблиснула тінь усміху. Він не відповів.

– Де це? – запитала вона по якійсь хвилі мовчання.

– Мей-тан-фу? На притоці Західної річки. Ми піднімемося вгору річкою, а звідти поїдемо на паланкінах.

– Хто це – ми?

– Ти і я.

Вона скинула на нього швидким оком. Подумала, що це їй почулося. Але він усміхався тепер не тільки очима, а й губами. Й не зводив з неї темних очей.

– Ти розраховуєш, що я теж поїду?

– Я думав, ти сама захочеш.

Її дихання стало набагато частішим. Усім тілом пробіг дрож.

– Але ж там точно не місце для жінки. Той місіонер іще кілька тижнів тому відправив звідти свою дружину й дітей, і представник А.Р.С. разом з дружиною виїхав. Я познайомилася з нею на вечірці. Щойно згадала – вона сказала, що їм довелося звідкись поїхати через холеру.

– Там живуть п’ять монахинь-французок.

Її охопив панічний страх.

– Я тебе не розумію. Мені ніяк не можна туди їхати! Ти ж знаєш, яке в мене слабке здоров’я. Лікар Гайвард сказав, що в спеку мені треба виїжджати з Гонконгу. Тамтешню задуху я не витримаю. Ще й холера: я звихнуся зі страху. Це точно обернеться бідою. Нема чого мені туди їхати. Я там помру.

Він не відповів. У розпачі вона глянула на нього й мало не закричала, таким страшним їй здалося його посіріле обличчя, на якому виднілася ненависть. Він що, хотів її погубити? Вона сама відповіла на цей свій жахливий здогад.

– Це абсурд. Якщо ти вважаєш, що маєш їхати, – справа твоя. Але не очікуй, що і я поїду. Я терпіти не можу хворих. Епідемія холери! Я не вдаю з себе дуже сміливу людину й легко визнаю, що не створена для такого. Я залишуся тут, доки не настане час мені їхати в Японію.

– А я думав, що ти захочеш супроводжувати мене в такій небезпечній експедиції.

Він відверто знущався з неї. Вона збентежилася. Не була певна, чи він справді мав це на увазі, чи просто намагався її налякати.

– Навряд чи хтось осудить мене, якщо я не поїду туди, де мені нема що робити і як допомогти.

– Ти зможеш дуже допомогти. Ти могла б мене підбадьорювати й втішати.

Вона зблідла ще більше.

– Я не розумію, про що ти.

– Навряд чи для цього потрібен великий розум.

– Я не поїду, Волтере. З твого боку жахливо мене про таке просити.

– Тоді і я не поїду. І відразу ж подам у суд.

23

Вона спантеличено на нього глянула. Його слова були такі неочікувані, що спочатку вона їх майже не зрозуміла.

– Що ти маєш на увазі? – запитала вона, затинаючись.

Навіть їй самій це прозвучало фальшиво. Вона побачила на суворому Волтеровому обличчі вираз зневаги.

– Боюся, я не такий дурний, як ти думала.

Вона не була певна, що відповісти. Вагалася, чи вдавати ображену невинність, чи сипати на нього повними гніву докорами. Він наче прочитав її думки.

– Усі необхідні докази в мене є.

Вона розплакалася. Сльози котилися її щоками, але це не були сльози болю, й вона їх не витирала – користалася цією можливістю зібратися з думками. Але в голові було порожньо.

Він дивився на неї цілком спокійно, й це її налякало. Йому уривався терпець.

– Знаєш, сльозами тут дуже не допоможеш.

Його голос, такий холодний і суворий, дещо її обурив. До неї поверталося самовладання.

– Мені байдуже. Думаю, ти не проти зі мною розлучитися. Для чоловіка це не трагедія.

– Дозволь запитати, чому це я заради тебе маю терпіти хоч найменші незручності?

– Тебе це ніяк не зачепить. Я лише прошу, щоб ти повівся як порядна людина.

– Я занадто переймаюся твоїм добробутом.

Почувши це, вона сіла й витерла сльози.

– Що ти, власне, маєш на увазі? – запитала вона.

– Таунсенд одружиться з тобою, тільки якщо виступатиме співвідповідачем у суді й справа стане така скандальна, що його дружина буде змушена з ним розлучитися.

– Ти сам не знаєш, про що говориш! – викрикнула вона.

– Дурепа ти безголова.

Його слова прозвучали так зневажливо, що вона спалахнула від гніву. І, напевно, розпалився її гнів через те, що вона ще ніколи не чула від чоловіка нічого, крім приємних, ласкавих, улесливих слів. Вона звикла, що він завжди виконував усі її примхи.

– Хочеш почути правду – будь ласка. Він аж горить одружитися зі мною. Дороті Таунсенд нічогісінько не має проти розлучення, тож ми одружимося, щойно станемо вільні.

– Він це сказав тобі саме такими словами чи ти сама склала таке враження від його поведінки?

У Волтерових очах світилася зла насмішка. Це трохи збентежило Кітті. Вона не мала певності, чи Чарлі коли-небудь казав саме це саме такими словами.

– Він не раз це повторив.

– Це брехня, і ти про це знаєш.

– Він любить мене всім серцем. Він кохає мене так само пристрасно, як я його.