I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
— Я запиваю пивом горілку тільки тоді, коли мені страшно погано, або коли вкрай добре. Зараз якраз другий варіант, — усміхаюся я їй.
За барною стійкою, розливаючи напої, крутився молодий, високий на зріст блондин, удягнений у темний, широкий светр-реглан, як ті, що полюбляє носити відомий маг Девід Коперфільд. У парі з ним працював поважного віку пан у червоній ковбойській сорочці, чоло якого з лівого боку спотворював глибокий шрам. Напевне, колись він теж був блондином, але зараз рідке сиве волосся його було зачесане назад, а підборіддя і щоки оповивала охайна сива борідка. «Елегантний старечий тип, — подумав я про нього, — я б теж хотів так виглядати у свої сімдесят п’ять».
— Ван мо бір, пліз, — звернувся саме до нього.
— Велике, середнє, маленьке? — перепитав у мене чистою українською, злегка примруживши свої білені поросячі вії.
— Дідько, звідки ви знаєте українську? — сторопів я.
— О! — зареготав, демонструючи пащеку, повну крупних штучних зубів, — саме «дідько»! Довго не міг згадати, як українською кличуть чорта. Бачу і чую, що ви з України, і саме українські українці, а не москалі, кацапи чи малороси, яких я (перехилився через стійку), чесно кажучи, сильно недолюблюю. Звідки будете?
— З Києва приїхали на фестиваль...
— То ви, либонь, з трупи «Золоті ворота»? Про вас уже пишуть у газетах. Привезли «Злочин і кару» Достоєвського в новій інтерпретації. Дозвольте відрекомендуватися: сер Джонатан Мак-Лох, уродженець Мукачева, де в свій час мій батько служив юристом. Угорець за національністю. Але Мак-Лох — звичайне псевдо, насправді моє прізвище Мануш-Лоло. Іштван Мануш-Лоло, — протягнув мені руку.
— Дуже приємно, Орест Каштанський.
— О, то це ви граєте Раскольнікова? Купуючи квитки на виставу, я отримав програмку, де був ваш портрет і прізвище...
— Саме так.
— Тоді дозвольте вас пригостити... Віскі, джин, горілка за рахунок закладу. Хей, Доріан, — звернувся він до блондина у реглані, — пригости гостя нашим найкращим віскі. Перепрошую, — це вже до мене, — чи це не ваш родич Олександр Капітанський, герой Другої світової війни, командир двадцять шостого артилерійського полку, що у складі 3-го Українського фронту звільняв Відень від фашистів?
«Ні хєра собі», — я аж присвиснув.
— Так, це мій дід!
— Оце так зустріч! Просто очам не вірю... — старий чкурнув кудись убік, і, зірвавши зі стіни рамочку зі старим вицвілим фото, ткнув у нього пальцем. — Ось це я, а ось це ваш дід. Історична зустріч на Ельбі. Травень 1945 року. Він ще живий?
— Помер вісім років тому.
— Ай-яй-яй, який жаль... Ми після війни ще деякий час переписувалися, але в розпал «холодної війни», році десь у п’ятдесят шостому, ну так під час повстання у Будапешті, втратили зв’язок. Гадаю, що КДБ зіграло в тому неабияку роль. У дев’яносто другому, після розпаду СРСР, я навідувався в Мукачеве і Київ, намагався його відшукати, але ви кажете, помер.
— Так, у вісімдесят восьмому.
— Скільки років мав?
— Сімдесят три.
— Ай-яй-яй, як мені зараз.
Я узяв до рук рамку. На оригінальному фото часів Другої світової війни стояли два солдати в радянських та американських одностроях і тисли один одному руки. То були мій дід, тоді вже підполковник, і американський сержант, у якому важко було впізнати нинішнього Мак-Лоха. Подібну фотографію я бачив у дідовому архіві. На ній теж було відірвано правий окраєць. Фантастика!
— Мені тут рівно двадцять два. А через тиждень після цього фото недобиті німці під Зальцбургом влучили в наш танк, де я отримав оце, — старий указав на глибокий шрам, що спотворював ліву частину його чола. — Ось і ваш віскі.
Доріан поставив переді мною пляшку і склянку з маслянистою рідиною, в якій скоріше вгадувалася рослинна олія, ніж благородний напій.
«Mortloch 50 Years Old Speyside Single Malt», — прочитав на етикетці.
— Ну, за фантастичну зустріч, за знайомство, — підняв сер Мак-Лох склянку зі звичайною водицею.
— А ви той во, не вип’єте зі мною?
— Ось уже років десять не п’ю. Гіпертонія, діабет, печінка... Тому тільки водичка. Ну, як кажуть в Україні, будьмо!
— Гей!
На цей вигук пацани в майках «Eton high school» здивовано-радісно повернули до мене свої лискучі вузенькі писки.
— Будьмо, будьмо, будьмо!
— Гей, гей, гей! — вигукнув я, і під оплески всіх присутніх залпом засадив порцію віскі, запивши її завбачливо запропонованим Доріаном «Гінессом».
— Ці слов’яни ніколи не зміняться, — засміявся сер Джон, — будь-який напій, міцніший за сорок градусів, вони вливають у себе залпом, замість того, аби відчути його смак, зрілість, увесь неповторний букет. Давайте повторимо спробу і я навчу вас пити справжній шотландський односолодовий скотч.
Він знову підлив мені у склянку. На горлечко пляшки було вдягнено спеціальний дозатор, який відмірював рівно тридцять грам, як тут усюди заведено.
— Спершу круговими рухами збовтуєте віскі у склянці, аби воно розкрило свій букет, і не дай вам боже всипати туди лід чи розбавити його якоюсь гидотою на кшталт содової, не кажучи вже про кока-колу. До чорта ці вульгаризми, винайдені в США, де віскі і не віскі зовсім, а лише бурбон. Потім ви занурюєте носа у склянку. Не бійтеся, занурюйте глибше, глибше втягуйте ніздрями. Відчуваєте цей густий терпкий присмак з нотками ялівцю? Це коштовний запах самої історії. Коли цей віскі наливали в бочки, мені виповнилося п’ятнадцять. Ті, хто його варив, уже давно в землі лежать, а ми тут з вами насолоджуємося плодами їхньої праці. До речі, слова «солод» і «насолода» в українській мові мають однакове коріння. Чи не диво, га? А тепер робіть малесенький ковточок і потримайте напій у роті, перекочуйте його язиком. Тепер повільно ковтайте, відчуваєте цю неповторну м’якість? Видихніть, проженіть пари носоглоткою, почмокайте язиком, не соромтеся насолодитися післясмаком. А тепер можна маленький ковточок «Гінесса» і через деякий час повторіть процедуру. Ну, як відчуття?
— Фантастичні, уа-а-а-а, — трохи відригнув я м’якою піною, відчувши, як у мене зносить башку, бо штиркнуло ще після першої порції, але я не подавав вигляду і вже був потягнувся за дармовим арахісом, що стояв неподалік.
— Ви що! — зарепетував Мак-Лох, відставляючи від мене тарелю подалі. — Цими дешевими горіхами ви зіпсуєте увесь післясмак. Але я бачу, що ваша дівчина сумує... Чому б вам не