Зима у горах - Джон Вейн

—     Ви коли-небудь водили автобус?

—     Ні.

—     Ваше щастя, що нікого не задавили.

—     Я ввімкнув фари. До того ж я завжди встиг би загальмувати.

Знову плечі Герета затремтіли від раптового вибуху тамованого сміху, і знову він швидко опанував себе й застиг у нерухомості.

—     І ви уявили, що вмієте неабияк водити автобус?

Роджер широко посміхнувся:

—     Не знаю, як воно було б, якби працював мотор.

—     О, тоді було б легко,— пожвавішав Герет.— Автобус у мене слухняний, як поні. А от вести його так, як зробили ви, куди важче.

—     Хто такий Дік Шарп? — раптом спитав Роджер.

Герет не відповів. Він не зводив очей з двоповерхового

автобуса, що повільно рушив зі стоянки й покотив через площу.

—     Я дуже шкодую, що взяв вашу машину,— сказав Роджер,— Але, бачу, само по собі це не мало б для вас великого значення, хіба не так? Я хочу сказати, вас цей випадок тривожить тільки тому, що є якийсь Дік Шарп, чи, може, я помиляюсь?

Герет спокійно подивився на нього.

—     Ви приїхали сюди у відпустку?

— Я розумію, що ви хочете цим сказати. Не стромляй свого носа в наш клопіт, а ми не будемо стромляти носа у твій. Якщо ти не знаєш Діка Шарпа, то й не намагайся взнати, і тоді твою відпустку не буде зіпсовано. Ви ж думаєте саме так, правда?

—     Я думаю, містере, що ви дивний чоловік.

—     Дивний чи ні, а от ви чомусь нізащо не хочете сказати мені, хто такий Дік Шарп.

Герет рвучко підвівся й пересів на шоферське місце. Ввімкнув внутрішнє освітлення. Тепер автобус знову перетворився на довгастий ящик, що його Роджер спустив униз.

—     За десять хвилин десята,— зауважив Герет.— О десятій я повертаюся в Лланкрвіс. Скоро почнуть сходитися пасажири.

Роджер промовчав.

—     Дік Шарп,— сказав Герет, і Роджер подумки уявив, як воно пишеться,— власник двох тутешніх фірм. Транспортної та будівельних матеріалів. Років зо два тому він надумав прибрати до рук автобусне сполучення. Всі найголовніші маршрути у пас обслуговує компанія «Дженерал», а от на місцевих, до селищ у горах, працюють здебільшого дрібні власники з двома-трьома машинами або й з однією, як от я.

До дверей автобуса, засапуючись, підійшла огрядна стара жінка в супроводі молодшої — очевидно, дочки або племінниці. Вони відчинили двері, зупинились і вирішили ще погомоніти на прощання. їхня протяжна й дзвінка валлійська мова линула в яскраво освітлену тишу автобуса, де сиділи Роджер і Герет.

—     З автобусами діло в Діка Шарпа пішло не дуже на лад,— рівним тоном провадив Герет.— Він їх скупив, але вважає, що возити пасажирів — надто велика морока. Хоче продати все компанії «Дженерал». Але вона нічого в нього не купить, поки вій не прибере до рук усі місцеві лінії. їй вигідно взяти тільки все гамузом — усе автобусне обслуговування по цей бік Пулхели.

Двоє худорлявих чоловіків обійшли стару і сіли в автобус. Стиха сперечаючись про щось, вони пройшли на задні місця.

—     Дік Шарп — людина багата,— розповідав далі Герет,— Але починав він з нічого. Ми вчилися з ним у Лланкрвісі, в одній сільській школі. Аякже, він має лій у голові. Нікому не каже, скільки в нього грошви, передусім збирачеві податків, але видно, що хоч греблю гати. Усі власники, один по одному, продали йому свої автобуси. Дехто був радий спродатися, декому було однаково, а двоє чи троє нізащо не Хотіли продавати. Та кінець кінцем і вони чогось вирішили, що не варто опиратися. Надто, коли проти тебе Дік Шарп.

—     Розумію,— сказав Роджер.

Герет встромив ключ запалювання й завів мотор. Світло на мить пригасло, потім знову яскраво спалахнуло, автобус дрібно затремтів. Жінки заговорили швидше, щоб встигнути сказати якнайбільше.

—     А я не продам,— промовив горбань, дивлячись у вітрове скло просто себе.— Я залишився сам-один, і я не продам.

Ще кілька пасажирів увійшло до автобуса. Огрядна жінка кілька разів поцілувала свою племінницю або дочку, називаючи її «Сагіасі» і повільно піднялася східцями. Тепер Роджер зрозумів, у якому становищі опинився Герет. Він дістав відповідь на своє запитання, час було вилізати з автобуса, виплутуватися з цієї ситуації й забиратися геть із життя Герета.

—     Треба зібрати плату,— сказав Герет.

Він узяв шкіряну сумку, що лежала біля його сидіння, й перекинув її через плече. Потім неквапливо пішов по автобусу, питаючи, хто куди їде, і беручи плату за проїзд. Роджер дивився на Герета й стримував у собі безглузде бажання підійти до нього й запропонувати зібрати гроші, поки і той вестиме автобус. Та й чи таке вже безглузде це бажання? Ну, принаймні нелогічне. Він відчував невиразну потребу допомогти Герету, підтримати його в боротьбі проти Діка Шарпа. Хіба ж довго протримається Герет без допомоги? Йому згадалися слова містера Кледвіна Джонса: «Якщо Герет не може обслуговувати пасажирів, то нехай спродується». А Дік Шарп, без сумніву, знає, як зробити, щоб Герет не зміг обслуговувати пасажирів.

Тим часом Герет уже повертав на своє місце, і в його сумці бряжчало. Зупинився біля Роджера і майже приязно подивився на нього. Герет нагадував зараз величезного хижого птаха, якого зрадлива доля навчила стримувати свої почуття; він спробував посміхнутись, але його обличчя, не звикле до посмішок, не підкорилось йому.

—     З вас за проїзд я не візьму,— сказав він,— Автобус їде в Лланкрвіс, але сюди вже но повернеться. А вам же, мабуть, не хочеться знову опинитися в горах?

—     Двічі за один вечір — це вже занадто,— погодився Роджер.

Герет кивнув і пішов на своє місце. Час було йти, час було сказати останнє «прощай» цій маленькій пригоді.

Роджер неохоче підвівся. Яскраво освітлений,