Зима у горах - Джон Вейн

Непорушно завмерши на місці, на свій подив, напружено дослухаючись, Роджер виразно вловив у відповіді Медога ім’я «Дік». Він силкувався вловити бодай якийсь уривок змісту, але розмова була надто швидкою і складною для його розуміння, і він спрямував свою увагу на газетні рядки перед очима; водночас він потягував пиво й вдавав, ніби втішається безтурботним спокоєм, якого зовсім не відчував.

Гіто, здавалося, був прикро вражений. Він знову почав щось говорити, замовк на середині речення, спересердя здвигнув широченними плечима й подався назад до Айво, який стояв біля стойки. Медог з хвилину дивився йому вслід, потім обернувся до Роджера.

—     Щось важливе? — спитав Роджер.

—     Та ні, всього-на-всього місцеві справи. Оте паше одвічне баришництво.

—     В буквальному розумінні? Торгівля кіньми?

—     Та ні, я кажу фігурально,— відповів Медоґ, Обличчя в нього, подумав Роджер, зараз зовсім непроникне, неначе ця розмова для нього неприємна,—А тепер візьмімо cynghanedd в такому прикладі. Це трохи...

—     Хвилинку,—перебив його Роджер.—Я не можу поринути у високі матерії, поки не задовільню вульгарну цікавість, яка не дає мені спокою.

Медог зітхнув, але сказав:

—     Питайте.

Роджер нахилився вперед.

—     Ви знаєте людину на ім’я Дік Шарп?

Запала коротка мовчанка, потім Медог відповів:

—     Звичайно, знаю.

—     Що він за один?

—     В якому розумінні?

—     Ну,— Роджер відчував, що став на шлях, який нікуди його не приведе.— Як ви гадаєте, він сподобався б мені, якби я з ним познайомився?

—     Я не настільки добре вас знаю, щоб вирішувати, хто може вам сподобатись, а хто ні,— відповів Медог.

—     Але ж дещо ви про мене знаєте,— заперечив Роджер.— Знаєте, зокрема, що я цікавлюся системою класичного валлійського віршування. А тепер уявімо, що тут з нами Дік Шарп. Чи могли б ви розмовляти з ним про поезію і наводити приклади cynghanedd?

—     Міг би,— відповів Медог.— Безперечно, міг би. Проте це нічого не дало б вам для розуміння того, що він за людина. Наша культура жива. Люди, які цінують мистецтво слова, у нас не маленька колонія прокажених, як у вашій країні.

—     Та годі вам про мою країну,— зітхнув Роджер.— Я бачу, ви не на жарт не любите англійців.

—     Я ж черокі,— відказав Медог.

Було ясно, що він розсердився на Роджера за розпитування про Діка Шарпа і що злість розбуркала в ньому підозру і ксенофобію.

—     Що ж, мабуть, краще облишити цю тему,— сказав Роджер.— Ви недвозначно дали мені зрозуміти, що не бажаєте говорити про Діка Шарпа, вам не сподобалося навіть те, що я згадав його ім’я. Але мені хотілося б спробувати ще раз.

Він глянув через стіл на Медога. Як більшість товстунів, Медог не міг довго зберігати сердитий вигляд: подвійне підборіддя вперто надавало його обличчю доброзичливого виразу. Проте він щосили намагався показати, що незадоволений, а тому супив брови й стискав губи.

—     А якщо я скажу вам, що недарма стромляю носа у ваші місцеві справи?

—     Але ж ви самі сказали, що з вашого боку це вульгарна цікавість,— відгукнувся Медог.

—     То було самоприниження.

—     Ми тут не розуміємо, що таке самоприниження. Гаразд, тоді я вам скажу дещо для вас зрозуміле. Я друг Герета.

—     Якого Герета?

—     Горбаня.

Медог повільно повернувся на своєму місці й подивився на Роджера.

—     І ви вважаєте, що це дає вам право втручатися в кожну тутешню чвару?

—     Отже, ви визнаєте, що чвари існують.               .

—     Я не визнаю нічого,— відказав Медог.

—     А чого Гіто такий стурбований? Його переслідує Дік Шарп?

—     А хто ви, зрештою, такий? Журналіст, чи що?

—     Я філолог. З професійних міркувань вивчаю валлійську мову і займаюсь Тут саме цим. І не маю ані найменшого наміру втручатись у будь-які вендети або викликати невдоволення місцевої мафії.

—     Не говоріть у такому тоні. Ми не вважаємо це смішним.

—     А мені зараз однаково, що ви вважаєте. Та коли ви поводитесь як люди, залякані мафією, то не думайте, що це не впадає в око.

—     А ви таки журналіст. Саме так розмовляють журналісти. Меткі, самовпевнені лондонські журналісти.

—     Так, я з Лондона,— вимовив Роджер повільно й чітко,— але я не журналіст і не дуже меткий. Мій фах — філологія. Досі я працював у галузі давньоскандинавської, давньоанглійської і давньоверхньонімецької мов і досліджував — у порівняльному плані — розвиток сучасних скандинавських мов. Я автор добре відомої праці «Перетворення умляутних флексій в умляутні алофони в скандинавських мовах, зокрема у порівнянні з кінцевими «і» та «е» в давньоверхньонімецькій мові». А валлійську мову я вивчаю, бо хочу краще розібратися в кельтській філології.

Медог заспокоївся. Він уже був явно не від того, щоб помиритися.

— Гаразд, я вам вірю й визнаю, що у вас є благородні мотиви, якими викликаний, зокрема, й інтерес до нашого життя. Я знімаю звинувачення в тому, що ви журналіст. Що ж далі?

— А нічого особливого. Я зустрівся з Геретом за обставин, про які можна було б розповісти як про кумедну пригоду, якби ми мали час, але поки що не будемо говорити про це. Я чув, Герет — останній в цьому краї власник автобуса, який опирається новій організації автобусного руху, що його хоче запровадити Дік Шари. Тож мене цікавить, чи можна чимось йому допомогти або хоча б підбадьорити?

Медог