Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

— Чуєш, пане Смяровський? — сказав я послові. — Обдурити себе не дамо нікому. Поки не стане Казимир королем польським і поки не одержу запевнень від нього, не відступлю нікуди. Треба мені переполоскати всі волості до Вісли. Готов і зимувати тут. Палити й убивати забороняю, гумна охороняємо самі, аби не допустити голоду. Скажи, що бачив. У Замості пани мруть з голоду, а козаки мої коли й мруть, то від об’їдання надмірного. За мене хан і султан, Москва, Волощина, Ракоці. Всі за мене, отож, коли признаю своє підданство перед королем і втихну та вернуся в Україну, щоб чекати комісарів, то Не від слабості те вчиню, а з доброї волі й синівських почуттів До корони.

Смяровський і не знав, дякувати за таку мову чи ображатися. Та для образ не було часу, бо обід вівся козацьким способом — на шість перемін і вина доброго в достатку, говорив тільки я, а пив щоразу здоров’я його королівської милості, і завсігди при тому бито з гармат страшенно.

Коли по обіді зосталися з послом у чотири ока, пан Смяровський уже мовби від себе в дишкреції сказав:

— Хочу тебе остерегти, гетьмане, коли хочеш при життю і славі своїй зістатися! Є в тебе ворог запеклий, який міриться позбавити тебе слави, регіменту твого і самого життя. І ворог сей — Кривоніс. Бережися його!

— Мене оберігає народ, пане Смяровський.

— Як то? — подивувався посол.

— Тобі не збагнути того. Були ми з тобою колись мало не приятелями, вигодувані тим самим хлібом, і кров і віра в нас спільні, а думаємо не однаково. Чом би воно так?

Тоді повезено пана посла під Замостя, показано йому перекоп, яким відвернуто воду від міста, показувано драбини для приступу: з цілих деревин на 20 ліктів довжини, а ширини на три хлопи; бачив він сотні гармат наших, гуляй — городини непробивні, вражався незліченності війська козацького і порядку в нім. З тим і від’їхав до столиці, маючи лист од мене до короля і страх у серці від нашої сили.

Ось тоді одправив я козацьке посольство до сейму з вимогою обрати конче Яна Казимира і з умовами замирення такими: нагана для Вишневецького і Конецпольського, амністія всьому козацькому війську, привернення давніх вольностей, щоб Військо Запорозьке було з своїм гетьманом під владой тільки короля одного і нікого іншого над собою не мало; скасувати унію, козакам вільна дорога на Запоріжжя й на море, коронні війська щоб не вступали в українські землі, старостам ніякого права над козаками, реєстр козацький побільшити до 12 тисяч, гетьманові приділити староство і 20 миль ґрунту.

В сенаті все це відклали, а мені прислано листа з «антедатою», себто числом заднім, від короля про амністію, королівську ласку і вдоволення всіх умов козацьких. Що ж до установлення висоти козацького реєстру і території козацького осідку, то для того виділено комісарів, яких я мав ждати, відійшовши в свою землю. Комісарами сейм призначив Киселя, київського каштеляна Бжозовського, Киселевого брата — новгород — сіверського хорунжого Миколая, підкоморія львівського Московського, брацлавського підчашого Зелінського, королівських секретарів Лентовського і Смяровського та князя Захарія Четвертинського.

Сам Ярема Вишневецький з висоти свого верховного регіментарства вважав потрібним подати руку козакові і, коли я відвернув од Замостя, вислав мені навздогін листа, в якому запевняв про свою зичливість та прихильність до Війська Запорозького та готовність впливати на короля своїми прошениями, аби він милостиво пробачив козацькі проступки. Дивувався, що я скаржуся на якусь неприязнь з його боку, тоді як предки його завсігди були прихильні до Війська Запорозького та помагали йому здобувати славу, так і він зостається невідмінно при своїм афекті до Війська Запорозького і бажає їм ласки королівської як людям лицарським — аби тільки зоставалися вірні своїй вітчині.

А чи ж давно князь ясновельможний ґрасував на Поділлі з девізом: «Виловити, витнути, вивішати!» Цей дрібний чоловічок, чорний, як жук — гнойовик, із затертим лицем, хотів стати пострахом народу великого й вільного, а тепер лив воду на меч — прагнув до замирення!

Я не відповів йому. Гадина в його словах дихає. Pereat — як каже панство. Хай згине!

Була вже зима, а козак узимку не воює. Не може він закопатися в землю, не сховається в болоті, не переправиться по бистрій воді, не має куди прихилитися від смертельного удару шляхетської панцирної кінноти. Я домігся обрання Яна Казимира, заявив, що признаю своє підданство, зовсім утихаю і вертаю до Києва, щоб чекати комісарів. Не посилався на втому війська, на чорний мор, що десяткував козаків, на лихі вісті, які йшли з Подніпрянщини, де посполиті вже й не розбирали, де шляхетські маєтності, а де гетьманські надання полковникам та сотникам.

Спорядив Виговського до молодого Ракоці, аби зблизитися з семиградським двором. Уперше відпускав од себе писаря генерального, а йому видалося — відсовую його набік, він затривожився, однак змовчав. Натомість, як то робив завжди, виклав мені те, що приховував до часу.

— Є вісті від Мужиловського, гетьмане, — мовив тихо, але значущо.

— Чом же мовчиш? — мало не закричав я. — Знаєш вельми гаразд, як жду тих вістей. Що там?

— Патріарх Паїсій уже в Вінниці. На Різдво буде в Києві. Мужиловський його супроводить. Його преосвященство благословіння своє шле гетьманові Війська Запорозького.

Я мовчки махнув рукою Виговському. Волів побути наодинці. Тільки тепер відчув, яка розтривожена була моя душа відтоді, як виїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони. Ждав усі ці дні й місяці, сам не відаючи чого, а тепер діждався! Побачу патріарха і впаду перед ним на коліна, випрошуючи благословіння на шлюб. Ні перед ким не падав, а тут упаду!

Пам’ять повинна вчасно зупинятися, а вона бунтує, повстає, вона відкидає почуття несправдження.

Теплий дух Мотрончин огортав мене, стояв наді мною невідступною хмарою, а я вдавав, ніби не помічаю його. Моє життя — на видноті, перед військом, перед натовпами, вдень і вночі, довкола мене тисячі людей, простежено кожен мій крок, кожне слово, кожне бажання і небажання, в мені вбито всі тайнощі, я не належав собі, а належав людям і всьому світові.

А вона? Що вона, і де, і як? Поставити до неї вивідачів, пустити по її сліду, погнати Лавріна Капусту назад до Чигирина, звеліти: