Темний ліс - Лю Цисінь
Цієї миті всі глядачі помітили дивний контраст: робот-маніпулятор, спроектований для переміщення важких предметів, виблискував сталевим скелетом і відкритою гідравлічною системою, ніби зумисно хизувався брутальним промисловим дизайном. І проти нього Краплина — ідеальна за формою, із гладенькою кришталево чистою поверхнею, розбивала всі конотації та вимоги технологічності й функціональності в дизайні, демонструючи світові легкість і свободу філософії та мистецтва. Сталеві кігті роботизованого маніпулятора тримали Краплю, ніби волохата лапа австралопітека — перлину. Краплина здавалася тендітною, мов тонка скляна колба термоса, що якимось дивом опинилася в космічному просторі. Усі глядачі переймалися тим, що варварська рука розтрощить неземну красу; але цього не сталося, й маніпулятор почав складатися назад, тягнучи за собою Краплину.
Рух у зворотному напрямку тривав ті самі півгодини. Аж ось маніпулятор обережно помістив Краплину до головного вантажного відсіку «Богомола». Дві стулки шлюзу повільно зачинилися над зондом. Якщо до його програми закладена функція самознищення — це найбільш слушна мить. Флот і далека Земля безмовно чекали розвитку подій, немовби в тиші змогли би почути плин часу, що долає космічний простір.
Так, без пригод і несподіванок, минуло дві години.
Той факт, що Краплина не самознищилася під час захоплення, остаточно підтвердив припущення багатьох: якщо це насправді військовий зонд, то він обов'язково мав певним чином самоліквідуватися, потрапивши до рук ворога. Тепер уже не лишалося сумнівів: це справді дар Трисоляриса людському світові, провісник миру, в такий екстравагантний спосіб надісланий високорозвиненою цивілізацією.
Хвиля святкувань знову прокотилося світом, проте цього разу не така бурхлива та яскрава, бо усвідомлення безсумнівної перемоги людства в прийдешній війні було вже не нове. Навіть якщо майбутні мирні перемовини не матимуть успіху й війна триватиме, людство все одно вийде з неї переможцем, бо переконлива демонстрація потуги об'єднаної ескадри флотів надавала впевненості щодо військової могутності людства. Цивілізація Землі спокійно готувалася до зустрічі з будь-яким ворогом.
Поява Краплини зумовила повільні зрушення й у ставленні людства до Трисоляриса. Дедалі більше землян усвідомлювали всю велич цивілізації, яка прямувала до Сонячної системи: це ж якими заповзятими й наполегливими слід бути, щоби після двохсот із гаком глобальних катастроф щоразу поставати з попелу? І вся їхня подорож на відстань чотирьох світлових років здійснювалася лише заради порятунку: відшукати стабільну зоряну систему, тихе місце для існування й продовжити життя… Стрілка на шкалі громадської думки про Трисолярис хитнулася від лютої ненависті й ворожнечі до жалю, співчуття й навіть захоплення. І наступний факт також не залишився поза увагою: Трисолярис вислав десять зондів ще двісті років тому, але люди спромоглися зрозуміти їхню справжню місію лише зараз. На думку багатьох, це свідчило про надчутливі поведінкові патерни, властиві трисоляріанській цивілізації, а також викривало весь негатив людського способу мислення, спотвореного кривавими століттями власної історії. Проведений у глобальній інформаційній системі плебісцит засвідчив, що прибічниками реалізації програми «Світло Сонця» стали більшість людей, а значна частина респондентів були готові віддати перевагу переселенню всього Трисоляриса на Марс.
На цьому тлі ООН і ОКФ пришвидшили підготовку до мирних переговорів, і обидві половини людства почали формувати склад земної делегації.
Усі ці події сталися впродовж однієї доби після захоплення Краплини.
Але найбільше збурювали думки людей не буденні справи, а яскраві перспективи майбутнього: на який рай перетворить Сонячну систему поєднання технологій три-соляріан і людської могутності?
* * *
Приблизно на тій самій відстані, але з протилежного боку Сонця, зберігаючи тишу в радіоефірі, летів «Природний добір», швидкість якого сягнула одного відсотка швидкості світла.
— Надійшли новини: Краплина не самоліквідувалася під час захоплення, — повідомила Дунфан Яньсюй.
— Яка ще Краплина? — Чжан Бейхай глянув на капітана крізь прозору перегородку. Він вочевидь стомився: змарніле обличчя набуло сіруватого відтінку.
— Трисоляріанський зонд, який насправді виявився даром людству й знаком прагнення Трисоляриса до миру.
— Що ж, це чудово.
— Вам, здається, байдуже.
Чжан Бейхай не відповів, натомість обіруч підніс записник до очей.
— Я скінчив, — він обережно заклав нотатник до нагрудної кишені скафандра.
— То, може, ви, зрештою, вже повернете мені управління «Природним добором»?
— Можливо, але попервах маю знати, що ви робитимете після цього.
— Сповільнюватимуся.
— Щоб зустрітися з кораблями переслідування?
— Так. Запаси термоядерного палива на «Природному доборі» вже вичерпалися до найнижчого рівня, й до Сонячної системи неможливо повернутися без дозаправ-лення. Проте переслідувачі не мають необхідної для нас кількості палива. По-перше, всі шість кораблів наполовину менші за «Природний добір». По-друге, наздоганяючи нас, вони так само прискорювалися до п'яти відсотків швидкості світла, а потім сповільнювалися до одного відсотка. Але їм палива на зворотний шлях вистачить. Отже, екіпаж «Природного добору» не має варіантів, крім повернення додому на борту кораблів переслідування. Пізніше сюди надішлють когось із достатнім обсягом палива, щоб дозаправити й евакуювати «Природний добір», проте це справа далекої перспективи. Тож що швидше ми розпочнемо сповільнюватися, то скоріше «Природний добір» повернуть додому.
— Дунфано, не сповільнюйтеся.
— Чому?
— Сповільнення з'їсть останні краплі палива «Природного добору». Ми не можемо знерухомити корабель. Нікому не відомо, що на нас чекає, тож маєте чинити помірковано, як справжній капітан корабля.
— Що може статися?! Майбутнє легко прогнозоване й зрозуміле: війна скінчиться, людство переможе, а вам доведеться визнати помилки.
Чжан Бейхай поблажливо посміхнувся у відповідь на той вибух емоцій Дунфан Яньсюй. Але в його погляді світилася ніжність, дивна для цього чоловіка. Тому, навпаки, капітана лише надихнули його слова. Жінка ні на мить не повірила в щирість занепадництва, підозрюючи певну приховану мету. Навіть рецидив психічної хвороби здався б тут логічним. І попри це, вона відчувала прихильність до Чжана Бейхая. Дунфан Яньсюй залишила батьківську оселю ще дуже молодою, що було звично для дітей цієї епохи. Батьківська любов і любов дітей до батьків уже вважалися забобонами, тож не торкнулися її серця. Але зараз завдяки цьому старому воякові з ХХІ століття вона, здається, почала розуміти, що це за почуття.
— Дунфано, я людина з іншої, неспокійної, епохи. І я жорсткий прагматик, — відповів Чжан Бейхай. — Зараз я лише знаю, що наші вороги нікуди не поділися й так само наближаються до Сонячної системи. Я солдат до кісток і
