Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Пане… як би мені не забути, з ким честь маю…

Лащ витріщив очі.

– Ти що? Погрожуєш? Мені?… Через якусь шльондру?

– Ідіть, пане стражник, своєю дорогою! – гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвілиховський.

– Ах ви ж, голодранці, сіряки, холуї! – заволав стражник. – За шаблі, панове!

І, вихопивши свою, кинувся на Скшетуського, та в ту ж мить у руці пана Яна засвистіло залізо й шабля стражника птахом шугонула в повітря, сам же він похитнувся і з розмаху гепнувся на весь зріст на землю.

Скшетуський не добив його; він застиг у якомусь дурмані, білий як полотно, а навколо тим часом закипіла буча. З одного боку підскочили супутники стражника, з другого, немов бджоли з вулика, налетіли драгуни Володийовського. Пролунали вигуки: «Бий їх, бий!» Підбігли ще якісь люди, навіть не знаючи, в чому справа. Задзвеніли шаблі, сутичка погрожувала перетворитися на загальне побоїще. На щастя, приятелі Лаща, бачачи, що людей Вишневецького все більшає, протверезівши від страху, підхопили стражника й кинулися навтікача.

Цілком імовірно, коли б мав стражник справу з іншими жовнірами, менш привченими до дисципліни, його б на шматки порубали, та старий Зацвілиховський, опам’ятавшись, тільки крикнув: «Стій!» – і шаблі поховалися в піхви.

Проте весь табір захвилювався: чутка про сутичку досягла княжих вух. Кушель, який ніс караульну службу, вбіг до кімнати, де князь радився з київським воєводою, старостою стобницьким і Денхофом, і крикнув:

– Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Слідом за ним кулею влетів блідий, у нестямі від люті, але вже протверезілий коронний стражник.

– Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! – кричав він. – У цьому таборі гірше, ніж у Хмельницького, – ні до родовитості немає поваги, ні до сану! Шаблями сановників рубають! Якщо ви, ясновельможний князю, справедливості не надасте мені й не повелите кривдників скарати на смерть, я сам із ними розправлюся.

Князь рвучко підвівся з-за столу.

– Що сталося? Хто на вас напав, пане?

– Ваш офіцер – Скшетуський.

На обличчі князя відобразилося непідробне здивування.

– Скшетуський?

Раптом двері відчинились і ввійшов Зацвілиховський.

– Ваша ясновельможність, я був усьому свідком! – сказав він.

– Я сюди не розбиратися прийшов, а вимагати покарання! – волав Лащ.

Князь повернувся до стражника і зміряв його поглядом.

– Спокійніше, спокійніше! – неголосно, але твердо промовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, через що стражник, хоч і славився своєю зухвалістю, миттю замовк, наче втратив дар мови, а решта зблідли.

– Говоріть, пане! – звернувся князь до Зацвілиховського.

Зацвілиховський розповів з усіма подробицями, як стражник, спонукуваний неблагородними й не лише людини знатної, але й простого шляхтича недостойними мотивами, почав кепкувати над бідою Скшетуського, а потому кинувся на нього з шаблею; розповів і яку стриманість, воістину невластиву його рокам, виявив намісник, обмежившись лише тим, що вибив із руки заводіяки зброю. Наприкінці старий сказав:

– Ваша ясновельможність мене знає не перший день: доживши до сімдесяти літ, я олжею своїх уст не осквернив і не оскверню, поки буду живий, тому й під присягою у своїй реляції не зміню жодного слова.

Князю відомо було, що Зацвілиховський слів на вітер не кидає, та й Лаща він занадто добре знав. Але відповіді зразу не дав, тільки взяв перо й почав писати.

Закінчивши, він поглянув на стражника і мовив:

– Буде вам, пане, надана справедливість.

Стражник роззявив був рота із наміром відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, лише упер руку в бік, поклонився й гордо вийшов.

– Желенський! – наказав князь. – Однесете листа панові Скшетуському.

Володийовський, який ні на хвилину не полишав намісника, дещо стривожився, заздрівши на порозі княжого слугу, адже був упевнений, що їх негайно покличуть до князя. Одначе слуга тільки вручив листа і, ні слова не кажучи, вийшов, а Скшетуський, прочитавши послання, подав його другові.

– Читайте, – сказав він.

Володийовський глянув і вигукнув:

– Призначення в поручики!

І, охопивши Скшетуського за шию, розцілував ув обидві щоки.

Поручик у гусарських корогвах вважався майже вищим військовим чином. У тій корогві, де служив Скшетуський, ротмістом був сам князь Ярема, а номінальним поручиком – пан Суфчинський із Сенчі, котрий як людина в літах дійсну службу давно полишив. Пан Ян тривалий час виконував обов’язки того й другого, що, зрештою, в таких корогвах, де старші два чини частіше за все були тільки почесними титулами, траплялося часто й густо. Ротмістром королівської корогви бував сам король, примасівської – примас, поручиками – вищі придворні вельможі, а на ділі командували корогвами намісники, котрих через те частіше за все називали поручиками й полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті Скшетуський. Але особи, що тільки виконували обов’язки, в меншій були пошані: між званням, яке утвердилося в ужитку, і наданим за всією формою існувала чимала розбіжність. Однині ж, з огляду на княжий наказ, Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя воєводи руського.

Одначе в той час як приятелі, вітаючи Скшетуського з виявленою йому честю, від радості так і сяяли, його лице ні на секунду не змінило виразу і, як і до цього, лишалося застиглою суворою маскою: не було на світі таких почестей і чинів, од яких би воно просвітліло.

Все-таки він підвівся й вирушив дякувати князеві, а невеличкий Володийовський тим часом походжав по його квартирі, потираючи руки.

– Оце так так! – промовляв він. – Поручик гусарської корогви! Хто ще в такі молоді роки так був пошанований?

– Тільки б Господь повернув йому щастя! – сказав Заглоба.

– Отож бо й воно! Ви помітили, у нього жоден мускул не здригнувся.

– Він би волів одмовитися, – сказав пан Лонгинус.

– І не диво! – зітхнув Заглоба. – Я б сам за неї оцю руку, що нею прапор захопив, оддав.

– Воістину!

– А що, пан Суфчинський, мабуть, помер? – зауважив Володийовський.

– Видно, помер.

– Хто ж намісником буде? У хорунжого молоко на губах не обсохло, та й на посаді він без року тиждень.

Питання лишилося невирішеним. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

– Вельмишановний пане, – сказав він Підбийп’ятці, – князь намісником вашу милість призначив.

– О Боже! – простогнав пан Лонгинус, молитовно складаючи руки.

– Із тим же успіхом можна призначити і його ліфляндську кобилу, – пробурмотів Заглоба.

– Ну, а що з роз’їздом? – запитав Володийовський.

– Вирушаємо без зволікання, – відповів Скшетуський.

– Людей багато наказано взяти?

– Одну козацьку корогву й одну волоську, разом п’ятсот людей буде.

– Еге, та це ціла експедиція – не роз’їзд! Що ж, коли так, час у дорогу.

– У дорогу, в дорогу! – повторив Заглоба. – Може, з Божою поміччю яку вісточку роздобудемо.

Через