Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Ну, ну! Знаю, не про мене ти.

Богун задивився на воду, що клекотіла під колесом, ніби сам хотів прочитати свою долю в піні.

– Горпино! – сказав він трохи згодом.

– Чого?

– Буде вона за мною тужити, як я поїду?

– Коли не хочеш по-козацьки її присилувати, може, воно й ліпше, що поїдеш.

– Не хочу, не можу, не смію! Вона руки на себе накладе, знаю.

– Може, й справді ліпше поїхати. Вона, поки ти тут, знати тебе не хоче, а посидить місяць-два зі мною та з Черемисом – куди який милий станеш.

– Якби вона здорова була, я знав би, що робити. Привів би попа з Рашкова та звелів обвінчати нас, але тепер, боюся, вона зі страху віддасть Богові душу. Сама бачила.

– От завів! На кий біс тобі піп та вінчання? Ні, поганий ти козак! Мені тут ні попа, ні ксьондза не треба. В Рашкові добруджські татари стоять, іще накличеш на нашу голову бусурманів, а прийдуть – тільки ти свою князівну й бачив. І що тобі наверзлося на думку? Їдь собі та повертайся.

– Ти краще у воду дивись і говори, що бачиш. Правду говори, не бреши, навіть якщо не жити мені.

Горпина підійшла до млинового жолоба й підняла заставку, що перекривала водоспуск; одразу ж жвавий потік помчав по жолобу вдвоє прудкіш, а колесо почало повертатися швидше, поки не сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом так і закипіла.

Відьма втупила чорні свої очища в цю піну і, вхопившись за коси над вухами, заходилася викликати:

– Уху! Уху! Покажись! У колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, чи злий, чи добрий, покажись!

Богун підійшов поближче й сів з нею поряд. На лиці його страх був мішма з нестримною цікавістю.

– Бачу! – крикнула відьма.

– Що бачиш?

– Смерть брата. Два воли Донця на палю тягнуть.

– Біс із ним, із твоїм братом! – пробурмотів Богун, якому не терпілось дізнатися зовсім інше.

Із хвилину чути було тільки гуркіт колеса, що скажено крутилося.

– Синя в мого брата голівонька, синенька, ворони його клюють! – сказала відьма.

– Іще що бачиш?

– Нічого… Ой, який синій! Уху! Уху! В колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, покажись… Бачу.

– Що?

– Битва! Ляхи тікають од козаків.

– А я за ними?

– І тебе бачу. Ти з невеличким лицарем б’єшся. Егей! Бережись невеличкого лицаря.

– А князівна?

– Нема її. А ось ізнову ти, а поряд той, що тебе обдурить лукаво. Друг твій невірний.

Богун то на пінні розводи глядів, то Горпину пожирав очима й напружувався подумки, щоб ворожбі посприяти.

– Який друг?

– Не бачу. Не розберу навіть, молодий чи старий.

– Старий! Авжеж старий!

– Може, і старий.

– Тоді я знаю, хто це. Він мене вже зрадив одного разу. Старий шляхтич, борода сива й на оці більмо. Щоб він здох! Тільки він мені не друг аж ніяк.

– Підстерігає тебе – знову показався. Стривай! Ось і князівна! Вона! У рутовому вінку, у білому платті, а над нею яструб.

– Це я.

– Може, й ти. Яструб… А чи сокіл? Яструб!

– Я це.

– Постривай. Нічого не видно більше… В колесі дубовому, в піні білій… Ого! Багато війська, багато козаків, ой, багато, як дерев у лісі, як у степу будяків, а ти над усіма, три бунчуки перед тобою несуть.

– А князівна при мені?

– Нема її, ти у військовому стані.

Знову настала мовчанка. Від гуркоту коліс увесь млин двигтів.

– Ач, крові ж бо скільки, крові! Трупів не злічити, вовки над ними, ворони! Мор прийшов страшний! Куди не глянеш, самі трупи! Трупи й трупи, нічого не видно, все кров’ю залито!

Раптом порив вітру змахнув туман із колеса, й одразу ж на пагорку над млином показався із в’язанкою дров на плечах потворний Черемис.

– Черемисе, опусти заставку! – крикнула дівка.

І, сказавши так, пішла вмити лице й руки.

А карлик тим часом усмирив воду.

Богун сидів замислений. Очумався тільки, коли підійшла Горпина.

– Більше нічого не бачила? – запитав він її.

– Що показалось, те й показалось, далі й дивитися не треба.

– А не брешеш?

– Головою брата клянуся, правду сказала. На палю Донця посадять – за ноги прив’яжуть до волів і потягнуть. Ех, жаль мені тебе, братику. Та не лише йому написана смерть! Ач яка показалася гора трупів! Зроду не бачила стільки! Бути великій війні на світі.

– А в неї, кажеш, яструб над головою?

– Еге ж.

– І сама у вінку була?

– У віночку і в білому платті.

– А звідки ти знаєш, що я – той яструб? Може, той лях молодий, шляхтич, про котрого ти від мене чула?

Дівка нахмурила брови й замислилася.

– Ні, – сказала вона, труснувши головою, – коли б був лях, то був би орел.

– Слава Богу! Слава Богу! Гаразд, піду я до хлопців, звелю коней лагодити в дорогу. Смеркне, і поїдемо.

– Неодмінно, значить, вирішив їхати?

– Хміль наказував, і Кривоніс теж. Сама бачила: бути великій війні, та і в Барі я про те ж прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього – вважатися простаком отаману не хотілось.

– Ну й паняй! – сказала відьма. – Щасливий ти – гетьманом станеш: три бунчуки над тобою як свої п’ять пальців бачила!

– І гетьманом стану, і князівну за жінку візьму – не мужичку брати ж.

– Із мужичкою ти б не так розмовляв – а з цією торопієш. Ляхом би тобі вродитися.

– Я ж не гірший.

Сказавши так, Богун пішов до своїх козаків у стайню, а Горпина – до печі, готувати їжу.

Надвечір коні були готові в дорогу, та отаман не квапився з від’їздом. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з постелі, але, забившись у далекий куток, шепотіла молитву, ніскільки не звертаючи уваги на отамана, ніби його й не було зовсім. Він же зі свого місця стежив за кожним її рухом, кожний подих ловив – і сам не знав, що з собою робити. Всякої хвилини відкривав рот, наміряючись завести розмову, та слова застрявали в горлі. Непокоїло отамана бліде, німе лице суворістю своєю, що затаїлася в бровах і вустах. Таким його Богун раніше не бачив. І мимохіть пригадалися йому давні вечори в Розлогах, ніби наяву в пам’яті постали. Ось вони сидять із Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня соняхи лущить, князі кидають кості з чарки, він же, все одно як зараз, із прекрасної