Лазарит - Симона Вілар
Одне слово, справжній рай на східний смак, у якому роль гурій[147] мали виконувати чарівні королеви-християнки. Одна з них уже зручно вмостилася на купі подушок і ласувала зацукрованими фруктами. Ізабелла Єрусалимська почувалася, мов удома, та навіть не вважала за потрібне привітати дам, які з’явилися в залі. На нижній губі в неї і справді гостро виблискував брильянт, а перо, яке прикрашало розкішний тюрбан, було таким довгим, що маленька мавпочка, котру привела із собою на повідку королева Беренгарія, весь час намагалася дотягнутися до його кінчика.
Цю мавпочку подарував дружині Річард, аби тваринка розважала Беренгарію на дозвіллі. Але мартишка частіше доводила королеву до відчаю, ніж розважала. От і зараз вона якось примудрилася звільнитись від нашийника і, схопивши перше, що трапилося в лапи, – позолочений молитовник Беренгарії, – видерлася на капітель однієї з колон тераси та почала гризти оздоблений перламутром куточок обкладинки.
– Яка ж нечестива тварина… нехай простить мені Господь!.. – мало не плакала королева, спостерігаючи, як її дами безуспішно силкуються зігнати мавпочку з капітелі й відібрати в неї молитовник.
Принцеса Єрусалимська щиро веселилася, спостерігаючи за їхніми зусиллями, але, коли Беренгарія звеліла послати по лучника, поки мавпа не занапастила молитовник остаточно, все ж вирішила втрутитися. Прихопивши зі столу стиглий персик, вона почала дражнити ним тваринку, а потім раптово сховала руки за спину. Цього вистачило – мавпочка вмить забула про молитовник королеви й кинулася відбирати соковитий плід.
Присутніх це втішило, лише Беренгарія, стуливши вуста, зайшла за колони, утираючи завожену оправу книжки. Там вона побачила самотню Джоанну де Рінель. Співчутлива від природи, королева взялася втішати її, адже при дворі вважали, що дивні зміни в поведінці Джоанни пов’язані з її хвилюванням за чоловіка, відсутність якого дивувала дедалі дужче. Та від лагідних слів королеви Джоанна ще більше замкнулася, а коли Беренгарія щиро обняла й притулила її до себе, – та аж відсахнулась, що межувало з грубістю.
Іванна, яка все це бачила, вирішила втрутитися.
– Іди сюди, люба! – гукнула вона Джоанні й повела її на той бік тераси, звідки видно було внутрішній двір замку. Там конюхи саме водили на довгому корді двох прекрасних скакунів. Хіба могла палка цінителька коней, господиня Незербі, залишитися байдужою до такої краси!
– Цих скакунів подарував Річардові султан Саладін, – усміхнено пояснила Іванна. – Ти знаєш, що наш король обмінюється із султаном дорогими дарами, як і належить благородним владикам під час перемир’я? Річард уже відправив Саладінові чудових мисливських собак і соколів, натомість султан прислав неймовірно красиві чаші з яшми та нефриту, а на додачу – цих розкішних коней. Кузино, поглянь лише, хто на них! Отого, високого й плямистого, мов барс, привезли з Берберії. Кажуть, ці коні не такі сильні, щоб нести лицаря в бойових обладунках, але чудові для верхових прогулянок і полювання. А та он кобилка із Сирії… Просто диво! Сріблясто-бежева масть, із білосніжною гривою та блакитними очима… Люба, ти колись бачила блакитнооких коней? Що скажеш?
Іванна очікувала захоплених вигуків, але сірі, мов туман, очі кузини залишилися порожніми й байдужими. Утім, Джоанна все ж мовила кілька слів, щоб підтримати розмову: у кобили очевидні ознаки арабської породи – витончена голова із широким лобом, сильно звужена до великих і рухливих ніздрів, довгі вуха, красивий вигин шиї, ледь піднятий круп та високо посаджений хвіст. Цього коня доглядали й берегли, тому його атласна шкіра зберегла сріблястий блиск…
Іванна була розчарована. Кузина говорила, мов баришник на кінському ярмарку десь у Норфолку.
– Ця бежева конячка – моя, – перебила вона Джоанну. – Щоправда, спершу думали, що вона дістанеться Беренгарії, та посол, який передавав коней, пояснив, що Саладін знає: королева не надто досвідчена вершниця, тому кобила призначена в дар сестрі Меліка Ріка, тобто мені. Цікаво, як султан міг довідатися, що Беренгарія несмілива вершниця, а я, навпаки, страшенно люблю швидку їзду?
– Півоніє, це всі знають, – упівголоса мовила Джоанна. – Уся Акра споглядає за тим, як часто ти їздиш верхи, а Беренгарії досі ніхто не бачив у сідлі.
– І тебе, до речі, теж, – зауважила Іванна. – Ти зовсім відмовилася від прогулянок верхи, кузино. Що сталося з найвідважнішою вершницею Англії? Що взагалі з тобою коїться? Це… Це через Обрі?
Джоанна мовчала, спостерігаючи, як легко гарцює, трясучи гривою, бежева арабка. Яке ж благородне створіння! Стільки всього прекрасного довкола! І ясне південне сонце, і високі стіни з ажурними архівольтами, що облямовують арки вікон, і фінікові пальми, що широко розкинули розлоге листя, і ці крикливі чайки, котрі сновигають над містом… Але вже ніщо не спроможне повернути їй радість. На неї чекає смерть – повільна, болюча, ганебна. Така розплата за коротку мить кохання. Небо покарало її заборонену пристрасть…
Джоанна проковтнула сухий клубок, що застряг у неї в горлі.
– Зі мною все добре, ваша величносте. Просто гаряче. І я трохи втомилася, готуючи прийом. Чи не дозволите мені піти?
Але йти було пізно – позаду вже чулися гучні чоловічі голоси, і дами поспішили привітати королів та їхніх вельмож, які поверталися з ради.
Чоловіків було близько дюжини: королі Річард, Філіп і Ґвідо, єпископи Бове, Солсбері та Пізи, маркіз Монферратський та інші. Конрад негайно примостився на подушки біля дружини й схилився, ніжно цілуючи їй руки. А молодий та гожий Генріх Шампанський, проходячи повз них, лукаво підморгнув Ізабеллі. Вона не втрималася й кинула графові грайливий погляд.
Прелати й вельможі розсілися хто в європейських кріслах з високими спинками, хто на софі чи серед диванних подушок. Ґвідо і його брат Аморі почувалися зовсім невимушено в східному антуражі, зате герцог бургундський Гуго лише скрушно крякнув, коли єпископ Бове встиг сісти в єдине вільне крісло під пальмою. Герцог похмуро відмовився від запропонованого пажем прохолодного напою і, поваландавшись між столиками зі стравами, опустився на софу, не знаючи, що ж його робити з власними ногами, щоб не осоромитися. Неподалік він помітив красуню Джоанну де Рінель, яка сховалася за пальмою. Вона поглянула на нього і відвернулася, але герцогові здалося, що він, з його зростом і багатирською комплекцією, на думку прекрасної дами, смішний у цьому грузькому сідалищі. Він навіть позаздрив Леопольдові Австрійському, котрий безцеремонно розвалився на лев’ячій шкурі, підсунувши до себе тарелю з холодною бараниною, і взявся поглинати її, витираючи масні руки об гриву розпластаного під ним царя звірів.
Магістрам орденів, які теж були тут присутні, вдавалося зберегти гідність, навіть сидячи серед
