Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Тут метушилася челядь, готуючи бенкет.

— Отведите ее в кухню. Пусть согреется. Накормите ее кaк полагается, а когда гости уедут, приведите снова ко мне, — сказав він.

Медже сиділа в куховарні і, як зацьковане звірятко, тулилася у куток, а з усіх боків: і від печі, і від полу, і від дверей — дивилися на неї незнайомі обличчя, ахкали, вказували пальцями, тикали в її маграму, у нaмисто, у пофарбоване хною волосся і монети, що прикрашали її шовковий бешмет.

— Ахти, батюшки! Брови-то, брови: точно углем намазаны, — ахкала Дунька, молоденька білявенька ткаля. — А глазища так и горят… Ну, просто — зверюга лесная, — підхопила інша.

— Не зверюга, а ведьма, — авторитетно пояснив Філька-стременний, зухвало тріпнувши кучерями.

I, щоб добре налякати дівчат, почав натхненно брехати:

— Летось ездили мы с батюшкой-боярином в Татарию Крымскую. Насмотрелся я там на них, бусурманок. Все они с нечистою силою знаются. Глянет вот энтакая — как огнем обожжет. И пропал человек: сохнет, чахнет. Смотришь — и в могилу ляжет сердешный. А энта не одну свою крымскую нечисть знает: она и в Киеве побывала, всему казацкому колдовству научилась.

— Врешь ты все, баламут, — не витримала стара Митрівна-економка. — Недаром зовут тебя Филька — язик без костей. Святой город Киев — мать городов русских. Там и обитель святая Печерская, Лаврою прозывается, где мощи нетленные почивают во господе.

Але важко було забити зухвалого Фільку.

— Лавра Печерская — сама по себе, а Лысая гора — сама по себе. А на Лысой горе все ведьмы по ночам на шабаш собираются. Кто на помеле, кто в ступе. Так и летят… Пляшут там, костры жгут. А на кострах человечина варится да зелье разное колдовское — губить православный народ. А татарка среди них, почитай, в самой первой чести. Сам сатана на их гульбища хаживает и с ними, ведьмами, блудодействует. И для колдовства им на память волчьи зубы да кости гадючьи дарит. Вон и у энтой что на шее висит? Сами видите: не одни бусы да деньги, а энти самые дьявольские знаки.

Дівчата спочатку слухали з цікавістю, а потім — з забобонним страхом. Коли ж Філька ткнув у шию Медже, де дійсно висіла на шовковому гайтані перламутрові амулети дуа і якісь звірячі ікла, куповані «на щастя» в циганки Кайтмази, їх страх змінився несамовитим жахом.

А нахабний кучерявий парубок щось торохтів глузливою швидкомовкою і задерикувато й зухвало шкірив свої білі зуби. Медже його не розуміла і тільки безпорадно позирала на нього і на свій ватяний бешмет, кинутий на лаві біля дверей, а парубок все сипав і сипав словами, підморгував і певно збирався створити якесь лихо, коли раптом залунав басовий голос боярина:

— Филька! Митька!.. Куда вас черти занесли, проклятых?!

Челядь шугнула в різні боки, як сполохані горобці, і на порозі з'явився боярин.

— Ну, как: накормили татарку? Согрелась она?

Всі мовчали. Переступали з ноги на ногу, ладні непомітно зникнути, і тільки огрядна літня економка раптом кинулася до боярина.

— Батюшка-боярин!. Милостивец! Не губи ты нас, холопов своих! Не вели с киевской ведьмой из одной миски хлебать! Прогони ты ее, окаянную.

— Ты почем знаешь, что это ведьма? — блимнув очима боярин.

Челядь мовчки — перезирнулася, а зухвалий парубок стояв осторонь, ніби справа його не торкалася. Але баби та дівчата були надто налякані. А Дунька раптом заридала уголос:

— Да как же, батюшка-боярин!.. Она испортить каждого может!.. Никому зря пропадать не хочется!.

— Кто это тут мутит? — гнівно зсунув брови боярин. — Говори, Дунька! Только не ври, не то велю выдрать, как сидорову козу.

— Филька говорит, — схлипнула Дунька. — Защити, спаси, боярин-милостивец! Никому зря пропадать не хочется.

— Опять ты, окаянный язык твой! — тупнув ногою боярин. — Говори, из какого пальца речи срамные высосал?

Філька зухвало тріпнув кучерями:

— Так что ж, батюшка-боярин, я от своих слов не отказываюсь. Статочное ли дело, чтоб в доме христианском некрещенная бусурманка жила, с православными ела-пила да беду накликала. Да лучше с голоду околеть, чем водить с ней хлеб-соль.

— Быть беде, — з забобонним жахом підхопила економка. — Быть беде, батюшка: всю ночь собаки выли, как на покойника. А от кого беде быть-то? Вестимо, от нее, от бусурманки.

Забобонний боярин здригнувся, але він не терпів, щоб челядь вказувала або радила йому, що робити.

— Молчать! — гримнув він на Фільку. — Не твоего это разума дело! И вы, бабы, перестаньте кудахтать. Накормите татарку да позовите попа. Окрестить ее без промедления! Быть тебе, Митриевна, крестной матерью, а дедушке Якову крестным отцом.

І, крутнувшись на підборах, боярин несподівано легкою для своєї огрядності ходою вийшов з челядні.

Всі мовчали.

— Не гоже так, Филька, — зітхнув старий кухар, призначений на кума. — Молод ты, ума не нажил… Баба как баба. И вовсе не ведьма. Рази такие ведьмы бывают!.. Вишь, как напугали сердешную, ни жива ни мертва!..

— Много ты, дяинька, в ведьмах смыслишь, — огризнувся Філька. — Я ихней сестры вон сколько знаю… Вот подожди ночи — не то еще будет.

— Тьфу ты, не к ночи будь помянут! — плюнула економка. — Мелешь ты, мелешь, а чего — неведомо. Малость до греха не довел… Человек ведь она, ну и на чужой стороне… Не смейся, парень, чужой беде — своя на гряде, — додала вона, пов'язуючи голову теплою хусткою. — Ну, пойдем, что ль, бусурманочка. Доченька ты моя названная. Да не бойся: он зубы скалит, а тронуть не тронет. Да и мы не дадим, — всміхнулася вона з несподіваною лагідністю і подала Медже бешмет.

Йшли довго кривими завулками та майданчиками, де тісно побудовані рублені хати іноді змінялися пустирями та кришталевими від ожеледі садами.

Церковка була низенька, крихітна і похмура, про пахла ладаном, цвіллю та воском свічок. Кульгавий п'яничка-сторож запалив піч з мерзлою водою у казані і, коли лід напіврозтанув, виповнив величезну купіль. Тоді піп одягнув щось подібне до грезетового фартуха і загугнявив якихось незрозумілих заклять. Титар підтягував тремтячим фальшивим фальцетом і сунув Медже, Митрівні та старому кухареві запалені свічки. Медже відсахнулася, захитала головою, але титар застромив їй силоміць у пальці липку воскову стеблинку, на якій коливалася, як на обскубаній квітці, одна прозора золота пелюстка. З острахом тримала Медже свічечку, наче отрутну муху чи то тарантула, а другу руку застромила у пазуху і мацала амулети циганки Кайтмази від злих демонів та ворожих чар і в думках молилася Мохаммедові, благала в нього порятунку.

А московский