Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Та хіба ж та вендрівка до певного місця! — засміявся парубок. — От дурна бабо, їй-бо!.. Хіба ти не тутешня?

— Я з Каффи… Медже я, татарський ясир… Мені Максимка треба, — з розпачливим зойком вирвалося в неї.

Джура одразу кинув сміятися.

— Ось воно що! Чув я за тебе, молодичко… Так що ж його вдіяти? Пішов з Києва твій Максимко. Розумієш? Повернеться навесні. Коли тепло буде. Тоді й приходь. А зараз і з хортами його не відшукати.

Медже постояла з хвилину, глянула на джуру невидючими очима і з мертвим, нерухомим обличчям рівно і просто, як сновида, рушила вздовж вулиці у хвилястих пухких заметах.

Вона звертала з вулиці на вулицю, обходила снігові кучугури і не відчувала ані болю, ані гніву, ані образи. Наче все в ній завмерло, перетворилося на кригу без почуттів, без рухів і навіть життя.

Через тиждень повернувся Бурдило і одразу пішов до Сагайдачного, а на ранок розбудила куховарка Медже і наказала їй збиратися в дорогу. Не сказала ні куди, ні навіщо, але сама допомогла татарці зв'язати клунок, сама напакувала їй торбу коржів, ковбас та холодних вареників і провела до Сагайдак-бея.

Був імлистий, сивий січневий ранок. Небо тануло в рівній муті, синюватим туманом заступала глибину вулиць імла. Важкі шари снігу лежали на дахах, звисали з них ватяними ковдрами, низько хилили гілля дерев, наче зазирали з них у вікна, де підсліпувато миготіли лойові свічки і каганці. А на дворі, в тьмяних присмерках, перегукувалися люди у кошлатих шубах і шапках, іржали коні, рипіли полоззя — ладналася ціла валка у путь.

— Шубу одягай! Замерзнеш у степу, — гукнув їй якийсь літній, чорномазий, як циган, козак.

І кинув їй важку бараницю.

Медже ступила кілька кроків і заплуталася в шубі, що тяглася за нею. Хотіла її підтримати, та руки тонули в рукавах. Чорномазий засміявся, підхопив татарку на руки і посадив у сани.

Пахолки і джури Сагайдачного ув'язували поклажу, загін вершників шикувався біля воріт. На ганку з'явився Петро Одинець та кілька його військових товаришів і посідали в теплі криті візки.

— З богом! — лунко вигукнув з ганку Сагайдачний.

Вершники вдарили в бубон і з гиком та свистом виїхали на вулицю. За ними потяглися візки, сани з челяддю, бранцями, поклажею і другий загін кінноти. Медже весь час мовчала. З того жахливого дня жила вона, як сновида: десь ходила, щось відповідала, виконувала свою важку роботу і наче спала. Згасла остання іскра, облудний вогник, що так довго вабив її примарою щастя. Вендрівка. Їй здавалося, що це село чи хутір, де живе її суперниця, Максимова наречена. До Маріам вона більше не заходила, та й навіщо було йти ятрити незагоєну рану!.. А мрія про Каффу здавалася їй маренням: адже ж трьох гасене вона ніколи, ніде не здобуде. А коли так — чи не однаково, куди її повезуть і де зотліє її нікому не потрібне життя!.. З байдужою покорою працювала вона, з байдужою покорою пішла у двір Сагайдачного і сиділа в санях поруч чорного засмаглого козака.

Минали дні за днями в якомусь одноманітному кружлянні. Короткий зимовий день у санях, що швидко мчать низовинами Чернігівщини. Рідкі переліски, сині від снігу. Болота, ліси… Ночівлі в жарко натоплених хатах, просмерділих смушками, брудними онучами, перекислими щами. Довга зупинка в Путивлі, поки путивльський воєвода чекав відповіді з Москви — пускати чи не пускати до Білокам'яної посольство від жахливих «запорог», що два роки тому пройшли цю землю вогнем і мечем.

І знов нудна, одноманітна подорож через заповітні гущавини Брянських лісів, що тягнуться від Дніпра до Дону широкою смугою, в двісті верст завширщки, і захищають Московщину від кочівників.

Столітні лапчасті ялини, завалені пухким снігом, низько хилили до землі свої мохнаті лапи і щільно перепліталися одна з одною, а під ними, наче в печерах, стояли навіть у сонячний день глибокі присмерки і пахло грибами, мохом і торішньою хвоєю. Тільки вовки, ведмеді та дикі вепри панували в цих нетрях, де не наважувалися ховатися ватаги московської голоти, «удалых станичников-разбойничков», як звали їх руські пісні.

А далі — Московщина. Одноманітні лани і ліси, засипані снігом. Шляхи, обсаджені плакучими березами з білими стовбурами, ніби помащеними крейдою, чорні рублені хати під солом'яними або почорнілими тесовими дахами. Медже входила до курної хати, де людину було видно тільки по пояс, а вище клубочилася чорна хмара диму, виїдаючи очі, і вмить вибігала на двір дихнути чистим морозним повітрям і змахнути сльози з вій. Коли ж нестерпний холод заганяв її знов до хати, вона довго плакала від болю в горлі і в очах.

Жовтим, тьмяним язичком плавало в диму полум'я скіпки. По закурених стінах шаруділи таргани. Від свині з поросятами нестерпно смерділо. Десь під піччю квоктала квочка, а під лавами чухалися і дряпали підлогу пазурами кошлаті собаки. І, впавши на бараницю, довго кашляла Медже від смороду й диму, чухалася від бліх і блощиць і засипала з байдужим розпачем людини, якій нема чого чекати в житті.

З розмов татар і козаків Медже зрозуміла, що везуть її чи то в данину, чи то в подарунок цареві або якомусь з його вельмож, і з покорою стратенки дивилася на незнайому країну, ще холоднішу від Ляхиcтану куди вже не доходять ані турецькі й перські каравани, ані козацькі чумаки.

Москва виринула з-за сизо-чорних лісів якось несподівано. Все здавалося козакам, що здалеку помітять вони на горах високі вежі, мури й дзвіницю, але ж до останньої хвилини стояли навкруги гаї та ліси і поля, запорошені снігом.

До міста їх не пустили, наказали зупинитися на подвір'ї у передмісті, біля Смоленської застави. Була субота, масниця. І поки подорожні милися в лазні, Петро Одинець з військовими товаришами вирушив пішки до міста. Попереджені гінцем з Путивля, урочисто зустріли їх думні дяки, князь Іван Курбатов, син Грамотін і Сава Романчиков. На вулицях виставили урочисту варту стрільців у чистому одязі, але без рушниць, а в Посольському приказі зібралися бояри на бенкет.

Повернулися вони на подвір'я аж у присмерках, і, поки готували вечерю, Петро Одинець витяг із скрині пишні татарські вбрання і покликав жінок.

— Ось вам подарунок, — сказав він. — Вберіться завтра вранці в оці сукні, заплетіть по-вашому коси. Поїдемо разом з вами до Москви.

Наймолодша з татарок, майже дівчинка, заплакала.

— Ну, от!.. — насупився Одинець. — Чого там!.. У бояр добре жити. Витри сльози та ходімо вечеряти.

За вечерею Медже майже нічого не їла, а потім