Фараон - Болеслав Прус
У залі запала мертва тиша. Ніхто в Єгипті, навіть найбільший зухвалець, і подумати собі такого не міг, що молодий володар почне своє правління таким запитанням до наймогутнішої особи в державі, чи не могутнішої, ніж померлий фараон.
Але за молодим володарем стояло кілька десятків полководців, на подвір’ї виблискували, наче вилиті з бронзи, гвардійські полки, а через Ніл уже переправлялося військо від Содових озер, сп’яніле від перемоги, закохане в свого вождя.
Всемогутній Гергор став блідий як віск і не міг вимовити ні слова.
— Я питаю тебе, достойний отче, — спокійно повторив фараон, — по якому праву на твоїй митрі царський урей?
— Це митра твого діда, святого Аменготепа, — тихо відповів Гергор. — Найвища рада звеліла мені надівати її в найважливіших випадках…
— Мій святий дід, — сказав фараон, — був батьком цариці і, як найвищу ласку, здобув право прикрашати свою митру уреєм. Але, наскільки мені відомо, його урочисте вбрання зберігається між реліквіями храму Амона.
Гергор уже отямився.
— Зволь пригадати, ваша святість, — пояснив він, — що Єгипет протягом цілої доби не мав законного володаря. А тим часом хтось мусив будити і вкладати спать бога Осіріса, давати благословення народові й складати почесті царським предкам. На цей тяжкий час найвища рада повеліла мені надіти цю священну реліквію, щоб урядування країною й служба богам не були занедбані. Але з цієї хвилини, відколи ми маємо законного й могутнього володаря, я повертаю чудову реліквію…
Сказавши це, Гергор зняв з голови митру, оздоблену золотим уреєм, і передав її верховному жерцеві Мефресові.
Грізне обличчя фараона проясніло, і володар попрямував до трону.
Раптом зупинив його святий Мефрес і, схилившись до землі, промовив:
— Зволь, святий володарю, вислухати моє найпокірніше прохання…
Але ні в голосі його, ні в очах не було покори, коли, випроставшись, він говорив далі:
— Це слова найвищої ради, всіх верховних жерців…
— Говори, — відповів фараон.
— Тобі відомо, святий володарю, — сказав Мефрес, — що фараон, не посвячений на верховного жерця, не може виконувати особливо урочистих жертвоприношень, а також одягати й роздягати чудотворного Осіріса.
— Розумію, — перебив його Рамзес. — Я фараон, який не посідає сану верховного жерця.
— Через те, — вів далі Мефрес, — найвища рада покірно благає тебе, володарю, призначити верховного жерця, щоб він міг заступити тебе у виконанні релігійних обрядів.
Слухаючи ці рішучі слова, жерці й сановники тремтіли й крутилися, мов на розпеченому камінні, а воєначальники ніби ненароком почали поправляти мечі. Але святий Мефрес з неприхованою зневагою глянув на них і знову втупив холодний погляд в обличчя фараона.
Однак володар світу і на цей раз не виявив розгубленості.
— Добре, — відповів він, — що ти, достойний отче, нагадав мені про цей важливий обов’язок. Військові й державні справи не дадуть мені самому займатися обрядами нашої святої релігії, отже, я мушу визначити собі заступника.
Кажучи це, Рамзес почав вдивлятися в присутніх.
По ліву руку в Гергора стояв святий Сем. Фараон приглянувся до його лагідного й поважного обличчя і раптом запитав:
— Хто ти, достойний отче, і які обов’язки маєш?
— Я Сем, верховний жрець храму Пта в Пі-Басті.
— Ти будеш моїм заступником в релігійних обрядах, — мовив Рамзес, показуючи на нього пальцем.
Між присутніх прокотився гомін подиву. Важко було навіть після довгих розмірковувань і рад обрати для цих обов’язків достойнішого жерця.
Але Гергор зблід ще більше, а Мефрес стиснув посинілі губи й прикрив повіками очі.
В наступну хвилину новий фараон сів на трон, ніжками якого були різьблені постаті князів і царів дев’яти народів.
Далі Гергор на золотій таці подав володареві білу і червону корону, оповиту золотою змією. Повелитель мовчки надів її на голову, а присутні впали ниць.
Це ще не було урочисте коронування, а тільки прийняття влади.
Коли жерці обкурили пахощами фараона й проспівали гімн Осірісові, благаючи, щоб він послав новому володареві всіляке благословення, цивільні й військові сановники були допущені до цілування найнижчої приступки трону. Потім фараон узяв золоту ложку і, повторюючи молитви, які вголос проказував святий Сем, приніс пахощі в жертву статуям богів, що стояли обабіч його царського трону.
— Що мені тепер робити? — запитав володар.
— Показатись народові, — відповів Гергор.
Через золочені, широко відчинені двері його святість мармуровими сходами вийшов на терасу й, піднявши руки, повернувся по черзі на всі чотири сторони світу. Озвалися труби, на верхах пілонів замаяли корогви. Всі, хто був у полі, на подвір’ї чи на вулиці, падали ниць. Кий, піднесений над слиною худобини чи раба, опустився, не вдаривши їх, а всі державні злочинці, яких судили того дня, дістали помилування.
Сходячи з тераси, фараон запитав:
— Що я маю ще зробити?
— Вашу святість чекає трапеза та державні справи, — відповів Гергор.
— Отже, я можу відпочити, — сказав фараон. — Де тіло мого святого батька?
— Його віддали бальзамувальникам… — тихо відповів Гергор.
Очі фараона наповнилися сльозами, уста затремтіли. Але він стримався й мовчки дивився в землю. Не годилося, щоб слуги бачили розхвильованим такого могутнього володаря.
Бажаючи звернути думки фараона на інше, Гергор спитав:
— Чи не побажаєш, святий володарю, прийняти належні почесті від цариці-матері?
— Я?.. Я маю приймати почесті від своєї матері? — приглушеним голосом перепитав фараон. І щоб заспокоїтися, додав із силуваною усмішкою: — Хіба ти, достойний отче, забув, що каже мудрець Ані?.. Може, святий Сем повторить нам ті чудові слова про матір?..
— «Пам’ятай, — почав Сем, — що вона породила тебе й вигодувала, як могла…»
— Далі… кажи далі!.. — наполягав фараон, намагаючись остаточно заспокоїтися.
— «Якщо ж ти забудеш про те, вона здійме руки свої до бога й він почує її скаргу. Мати довго носила тебе під серцем, як великий тягар, і породила, коли настав час. Потім вона носила тебе на спині і три роки вкладала грудь свою в твої уста. Так вона викохала тебе, не гидуючи твоїми нечистотами. А коли ти пішов до школи й почав навчатися письма, вона щодня з’являлась перед твоїм учителем з пивом І хлібом з дому свого» Фараон глибоко зітхнув і спокійно мовив:
— Отже, ви бачите, що не годиться матері моїй вітати мене. Краще я сам піду до неї…
І він пішов через ряд залів, викладених мармуром, алебастром і деревом, розмальованих яскравими фарбами, різьблених і золочених, а за ним — його величезний почет. А наблизившись до материного покою, він дав знак, щоб його залишили самого.
Пройшовши передпокій, він на хвилину зупинився перед дверима, потім постукав і тихо зайшов.
В кімнаті з голими стінами, де замість меблів стояв лише низький тапчан і надбитий глек з водою, — все це було