Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
Ці біляві люди дійсно були якимись чарівниками! Печерні мешканці не вірили своїм очам. Спорудити такі, як їм здалося, величезні будівлі, та ще на воді – це було щось нечуване й невидане! Особливо їх вразив вогонь, що горів, очевидячки, просто на помості, і поміст не загорався; це було дійсно якесь чудо!
– Може, дерево не горить через те, що воно вогке? – спитав Каї-Наї.
– Один день вогке, другий день вогке, потім загориться, – відповів Мабора.
Але факт був очевидний: вогонь горів, а дерево не займалося. Бідні печерники й гадки не мали про вогневища й поганенькі без димарів кабиці білявих, де палав вогонь. Рибалка тим часом підплив до помосту й крикнув. На крик його з будівлі, що стояла скраю, вибігли хлопчик і дівчинка, а за ними з дверей вийшла висока й огрядна жінка.
Така проста річ, як те, що відчинились і зачинилися двері, Ма-борі й Каї-Наї теж здалася незрозумілою: вони бачили на власні очі, що в будівлі була рівна стінка, в стінці не було ніякої дірки, і раптом стінка якось відкрилася, з’явилася дірка, з дірки вийшли діти й жінка, і дірка сама (вони не помітили, як жінка штовхнула двері ногою) закрилася, і стінка стала знову рівна, як і була! Дивна річ! Усе те, що бачили вони, так пригнітило їх, що вони перестали вже дивуватися й тільки дивились без усякої мислі на те, що було перед їх очима.
Рибалка підплив під поміст, а хлопчик і дівчинка ухопилися за ремінець, що був на помості, й підняли ляду. З ляди стала вилітати риба, що викидав з човна рибалка, і падати на поміст. Викидавши рибу, рибалка ухопився за край ляди і виліз. Приставивши долоню до лоба, він почав розглядати береги озера. Тут тільки схаменувся Мабора, зрозумівши, що він може побачити його з Каї-Наї, бо вони майже зовсім вилізли на берег озера.
– Треба одійти од берега далі в ліс, бо нас тут легко можуть побачити з озера, – сказав він.
Вони заховалися в кущі, злізли на дерево й довго ще стежили за життям білявих людей. Вони помітили, що од помосту до протилежного од них берега йдуть кладки. Кладками туди й сюди ходили жінки й діти водяного сільця.
На березі недалеко від кладок стояло декілька шкіряних наметів, коло наметів на довгих дрючках теж сушилася риба й палало багаття. Усе це було знайоме Маборі, і він навіть зітхнув з радощів, що побачив нарешті таке, що було зрозуміле йому. Але придивившись, Ма-бора став знову чухати потилицю: на вогні стояв великий глиняний горщик, з горщика підіймалася пара; Мабора з Каї-Наї навіть тут, на другому березі, чули запах страви, що, очевидячки, йшов з горщика. Це знову було незрозуміле, бо мисливське плем’я орла не знало ще глиняного посуду.
Коло багаття з горщиком сидів чоловік. На колінах у нього лежав камінь. Чоловік узяв коротенький лук, обплів двічі якусь цурку тятивою; один кінець цурки взяв у рот, а другий поставив на камінь, потім став двигати луком туди й сюди. До Каї-Наї й Мабори долетів різкий звук свердла.
У цьому не було нічого дивного. Мабора й Каї-Наї так само добували вогонь.
– Він добував вогонь, – сказав Каї-Наї.
– Мабуть… – глузливо відповів Мабора. – Нащо йому вогонь, коли біля нього палає багаття!
Це було дійсно дивно.
– Я знаю, що робить він, – сказав Мабора, – він робить дірку. Він робить дірку для держака сокири.
Трохи згодом вони злізли з дерева, пішли у глиб лісу, заховалися в гущавині й проспали там до вечора. Коли вони прокинулися, сонце вже сіло, і з озера до них долітав неясний гомін і шум.
Вони зрозуміли, що чоловіки повернулися з полювання. Поміж гуком людських голосів чулося й собаче гавкання, але Мабора та Каї-Наї не надали цьому ніякого значіння.
МАТИ
Коли стало зовсім темно, Мабора витяг з торби свинячого смальцю й помастив ним своє тіло.
– Мажся й ти! – сказав він Каї-Наї. – А то змерзнеш, перепливши річку.
Каї-Наї теж помастив своє тіло смальцем, і хлопці, спустившись з кручі, переплили річку й вилізли на протилежний берег недалеко від табору. Вода в річці була холодна, й вони поплигали трохи на березі, щоб зогрітися, й обережно почали крастися до табору.
Ніч була тиха й темна. Крізь дерева блимав вогник багаття. Хлопці хотіли підкрастися до наметів на березі й підслухати балачки білявих коло багаття і з балачок дізнатися про їхні плани. Вони тихенько виповзли на узлісся. Багаття було далеко від них; вони поплазували, ховаючись за порубані дерева, що лежали навколо табору. До них вже долітали гомін розмови і окремі слова мисливців. Коли це коло багаття задзявкало цуценя, за ним собака, другий, третій, і скоро ввесь табір був повний ґвалту лютої собачні. Люди, що сиділи коло багаття, повскакували й ухопились за зброю.
Мабора та Каї-Наї спочатку не зрозуміли, чого підняла собачня такий лемент і відкіля узялась така сила собак. Люди з червоної скелі не мали свійських собак, і це було для хлопців неприємною й незрозумілою новиною. Вони знали тільки диких собак та вовків і в думках навіть не мали, що можна привчити собаку до себе. Біляві люди здалися у той час їм за якихось могутніх і таємничих чаклунів.
Привчити собаку, щоб вона стерегла табір!
Це була якась дивна мрія, що її здійснили ці біляві чарівники!
Хлопці притаїлися й поприлипали до землі, але собаче виття та гавкання не вгамовувалося. Мабора й Каї-Наї з досадою поповзли назад і сховалися в лісі.
Потрохи гавкання почало стихати і згодом знову стало в таборі тихо, тільки іноді виривалося злобливе гарчання окремого неспокійного пса. Коли затихла собачня, хлопці знову поповзли до табору, але й на цей раз собаки почули
