Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

– Я бачив твої сліди у лісі, ти клишонога, як ведмідь!

Ману стукнув його за це кулаком по голові, а ватажок знову спитав полоненого:

– Хто ти і чого блукаєш по наших лісах?

Білявий знову не відповів нічого. Тоді Каї-Наї, що довго придивлявся до нього, виступив наперед і сказав:

– Я знаю цього чоловіка; він з тих людей, що перебили наше плем’я, вбили мого батька й забрали в полон матір. – Пам’ятаєш, – звернувся він до полоненика, – як я укусив тебе за ногу?

Всі подивились на ноги білявого. На правій литці дійсно були сліди зубів Каї-Наї. Обличчя білявого спалахнуло звірячим гнівом, він плигнув на Каї-Наї, але Ману знову вдарив його по голові кулаком і крикнув:

– Стій, рудий кабанюго!

– Я жалкую, що не розтрощив тоді голови твоєї сокирою! – звернувся полонений до хлопця. – А чого прийшов я сюди – спитайте оте вовченя! – показав він на Каї-Наї. – Він добре знає, чого ми були у їхньому таборі. Ха, ха! У вас дуже багато жінок, а в нас небагато! – додав він, сміючись у вічі мисливцям.

Всі деякий час мовчали. Всіх уразила сміливість і нахабність полоненого. Якась сила й певність себе почувалися в словах цього зв’язаного й оточеного ворогами чоловіка.

Але згодом мешканці скелі схаменулися. Ціла хуртовина обурення знялася коло нього і, коли б не заборона ватага, вони розірвали б полоненого на шматки.

Йому дужче зв’язали руки й ноги, повалили на землю; чоловіки сіли коло багаття порадитися, що робити з полоненим. Коло нього зосталися тільки жінки й діти. Вони плювали йому в вічі, шпигали кістяними голками й стрілами, видирали волосся з його рудої бороди. Нарешті їм обридло це, й вони, залишивши полоненого, пішли спати, а чоловіки сиділи й радилися. Ніхто не знав, чи випадково біляві люди попали до червоної скелі, чи це розвідники, і через це треба сподіватися нападу білявих людей. Плем’я білявих було велике й дуже, і коли б воно зробило напад на скелю, ледве чи вдалося б одбитися од них, хоч скеля була висока й захищати її було зручно. Вирішили знову допитати полоненого. Ватаг підійшов до нього й спитав:

– Скажи, що робив ти у наших лісах? Коли ти не скажеш, ми вогнем примусимо тебе заговорити!

Полонений засміявся.

– Недаром кажуть старі люди: коли хочеш, щоб тобі не вірили – кажи правду. Адже ж я тобі сказав, чого ми завітали до племені Уру-Уру. Сподівайтеся нас і до себе!

– Ось він забалакав по-іншому! – сказав Ману. Він узяв головешку з багаття й припалив полоненому живіт. Тіло полоненого зашкварчало, в повітрі запахло горілим м’ясом. Полонений тільки нахмурився.

– Ти хоч і здоровий, а дурний. Люди мого племені згодом прийдуть до вас, переб’ють вас усіх, а жінок заберуть!.. І твоя клишонога попаде до нас. Ха, ха!

Ману хотів розтрощити йому голову сокирою, але ватаг спинив його і спитав полоненого:

– Чи багато ваших зараз стежить за нами?

– Скільки треба! – коротко відповів полонений. Видно було, що білявий глузував з своїх ворогів.

– Даремно розпитувати рудого шакала, – сказав чаклун, що ввесь час сидів мовчки й тільки слухав. – Він нічого не скаже. Завтра вранці ми його кинемо зі скелі на каміння, а за його товаришем, що бачив Ману, треба послати погоню. Може, їх було тільки двоє, і вони випадково потрапили до скелі. Треба вбити й другого: тоді біляві люди, не знаючи, де поділися їхні розвідники, не знатимуть і про нас.

Ця річ здалась розумною усім чоловікам, і через це вирішено було, що завтра зранку по слідах другого підуть Ману й Мабора і, коли він один, уб’ють його або приведуть живого до скелі, а полоненого врадили скинути зі скелі, щоб усе плем’я бачило смерть ворога.

Ще місяць не підіймавсь з-за скелі, а вже все плем’я спало по печерах. На площадці блимав вогонь, трохи далі од нього лежав полонений, а коло нього, зігнувшись, сидів вартовий, стежив за полоненим і підкидав, коли треба було, хмизу в багаття. Вартовим коло полоненого був Мабора, молодий парубок, син ватага, що допоміг Ману зв’язати полоненого. Маборі дуже хотілося спати, він цілий день вештався по лісі й заморився, як олень, за яким ганялися вовки. Голова його мимоволі схилялася на коліна, а віки були такі важкі, що він з великим напруженням розплющував їх, щоб вони зовсім не зліпилися. Він тер очі кулаками, щоб не заснути, навіть намагався заспівати якоїсь пісні, але сон брав своє, й голова його раз-у-раз то схилялася до колін, то раптом підіймалася, коли Мабора силою волі примушував себе прокинутися.

– Не спи, дурний, а то втечу! – сказав йому полонений.

– Брешеш! – підводячи голову, відповів Мабора, підвівся, підійшов до полоненого й помацав вузли на руках і ногах.

– Брешеш, не втечеш! – заспокоївшись, знову сказав Мабора і сів недалеко полоненого.

– Покажи мені свою жінку. Чи ти ще не маєш жінки? – звернувся полонений до свого доглядача.

– Мовчи! – крикнув Мабора.

– А може, в тебе є доросла сестра? – знову запитав полонений. – Так ти не турбуйся: їй добре буде жити в нас. Я знаю, вона добре вміє смажити кабанину, а я люблю кабанину.

Мабора простягнув ногу і вдарив ногою полоненого по голові. Той замовк, а Мабора, зігнувшись, сидів недалеко нього.

Згодом почувся рівний подих вартового й легеньке похрапуван-ня. Полонений підвів голову й подивився на нього.

– Не спи, а то втечу! – тихо сказав полонений.

Але Мабора вже спав, посапував і цмокав уві сні губами.

Тоді полонений стулив губи, і зі скелі пролунав крик пугача. Мабора ворухнувсь, але не прокинувся. Полонений знову подививсь на свого доглядача й прислухавсь. З лісу ледве чутно долетів до нього у відповідь крик другого пугача. Полонений перевернувся на бік і тихенько покотився до краю площадки. Пройшло з чверть години. Раптом знову закричав пугач, але чути було, що кричить він у підгір’я скелі. Полонений підвів голову й заклацав, як кажан. За кілька хвилин коло полоненого з’явилась білява голова його лісового товариша.

– Швидше – руки!.. – тихо сказав полонений. – Зовсім зомліли!..

За хвилину їх уже не було, а Мабора спав. І бачив Мабора, що він зовсім не на скелі коло полоненого, а йде лісом по якомусь сліду. Він придивляється до сліду і ніяк не може зрозуміти, що то за слід. А поперед нього йде