Джейн з Ліхтарного Пагорба - Люсі Мод Монтгомері
— Хотіла б я, щоб так було щоранку, — думала Джейн. Але не сказала цього. Знала, що досить їй щось таке сказати, як мамині очі потемніють від болю, а вона нізащо у світі не хотіла завдавати мамі болю. Ніколи не могла забути, як колись уночі почула мамин плач.
Вона тоді саме прокинулася через хворий зуб і закралася до маминої кімнати подивитися, чи немає там якихсь зубних крапель. Відкривши двері так тихо, як лишень могла, почула, що мама плаче, жалісно схлипуючи. Але раптом у передпокої з’явилася бабуся зі свічкою в руках.
— Вікторіє, що ти тут робиш?
— Зуб мені болить, — відповіла Джейн.
— Ходи зі мною, я дам тобі крапель, — холодно сказала бабуся.
Джейн пішла… але перестала звертати увагу на зубний біль. Чому мама плаче? Неможливо, щоб вона була нещасливою, — гарна усміхнута мама. Вранці мама виглядала так, наче ніколи в житті і сльозинки не пролила. Інколи Джейн питала себе, чи їй це не приснилося.
Джейн насипала вербенової солі у воду маминої ванни і вийняла з шухляди пару її панчішок, тоненьких, як павутинка в росі. Вона любила робити щось для мами, але так мало могла.
Сніданок їла наодинці з бабусею, тітка Гертруда вже поснідала. Неприємно їсти з кимось таким, хто вам несимпатичний. Мері забула посолити вівсянку.
— Вікторіє, в тебе розв’язалися шнурівки.
Оце й усе, що їй сказала бабуся під час їжі.
У будинку було темно. Це був похмурий день, коли час від часу трохи вияснювалося, а потім ставало ще похмуріше. О десятій прийшла пошта. Джейн нею не цікавилася, — там ніколи не було нічого для неї. Інколи їй здавалося, як би це було гарно і хвилююче — одержати листа від когось. Мама завжди одержувала безмежно багато листів — запрошень і оголошень. Цього ранку Джейн занесла пошту до бібліотеки, де сиділи бабуся, тітка Гертруда і мама. Серед листів, адресованих мамі, Джейн помітила один, надписаний чорними гострокутними буквами. Була певна, що раніше цього почерку не бачила. Зовсім не здогадувалася, що той лист мав змінити все її життя.
Бабуся взяла листи, глянула на них і запитала.
— Ти зачинила вхідні двері, Вікторіє?
— Так.
— Так і що?
— Так, бабусю.
— Вчора ти їх залишила відчиненими. Робін, от лист до тебе від місіс Кірбі. Напевне, про добродійний базар. Пам’ятай, я хочу, щоб ти не мала з цим нічого спільного. Не схвалюю цю Сару Кірбі. Гертрудо, це до тебе від кузини Марії з Вінніпегу. Якщо це про срібний сервіз, який начебто моя мати їй заповіла, то напиши їй, що я вважаю цю тему закритою. Робін, а це…
Бабуся раптом зупинилася. Взяла чорно підписаний лист — виглядала так, наче тримала в руках змію. Тоді глянула на доньку.
— Це від… нього, — сказала вона.
Мама випустила листа від місіс Кірбі і так зблідла, що Джейн кинулася до неї, але простягнена рука бабусі її зупинила.
— Хочеш, щоб я його тобі прочитала, Робін?
Мама жалісно здригнулася, але сказала:
— Ні, ні…, дозволь мені…
Бабуся з ображеним виглядом передала листа і мама тремтячими руками його розкрила. Здавалося неможливим, щоб її обличчя зблідло ще сильніше, але так і сталося, коли вона прочитала листа.
— Ну і? — спитала бабуся.
— Він пише, — видихнула мама, — що я мушу прислати Джейн Вікторію до нього на літо, що він має право час від часу зустрічатися з нею…
— Хто пише? — скрикнула Джейн.
— Не перебивай, Вікторіє, — сказала бабуся. — Робін, дозволь мені подивитися на цей лист.
Вони чекали, доки бабуся прочитає. Тітка Гертруда дивилася перед себе, навіть не кліпнувши холодними сірими очима на довгастому білому обличчі. Мама опустила голову на руки. Минуло всього три хвилини, відколи Джейн принесла листи, і за ці три хвилини весь світ перевернувся. Відчула, що між нею і рештою людства пролягла прірва. Без пояснень знала, хто написав листа.
— Так! — сказала бабуся. Згорнула лист, сховала його в конверт, поклала на стіл і ретельно витерла руки тонкою мереживною хустинкою.
— Ти, звичайно, не дозволиш їй їхати, Робін.
Вперше у житті Джейн відчула солідарність з бабусею. Благально глянула на маму з дивним відчуттям, наче побачила її вперше… не як люблячу маму чи ніжну доньку, але як жінку… жінку, затиснуту в лещатах страждання. Серце Джейн, вже й так зболіле, перейнялося ще й маминим терпінням.
— Якщо я цього не зроблю, — відповіла мама, — він може взагалі її у мене відібрати. Ти ж знаєш, він це може. Він пише…
— Я читала, що він написав, — сказала бабуся, — і пораджу тобі — не зважай на цей лист. Він це робить просто щоб тобі дошкулити. Вона його не обходить, він ніколи не дбав ні про що, окрім своєї писанини.
— Боюся, — знову почала мама.
— Краще проконсультуймося з Вільямом, — раптом озвалася тітка Гертруда. — Тут потрібна чоловіча порада.
— Чоловіча! — відрізала бабуся. Тоді, схоже, стрималася. — Гертрудо, можливо, ти маєш рацію. Я викладу всю справу Вільяму, коли він завтра у нас вечерятиме. А поки що не будемо про це розмовляти. Не дозвольмо, щоб це нас хоч трохи непокоїло.
Решту дня Джейн почувалася як у нічному кошмарі. Безперечно, це їй наснилося…, безперечно, батько не міг написати мамі, що вона повинна провести літо разом з ним, за тисячу миль, на тому жахливому Острові Принца Едварда, що на карті виглядає як малесенька крупинка у пащі Кансо та Кейп Бретон[7]… з батьком, який її не любить і якого вона не любить.
Не мала жодної можливості сказати це мамі… бабуся пильнувала. Всі пішли на обід до тітки Сильвії, не видавалося, щоб мама хотіла кудись іти…, то Джейн пообідала наодинці. Не могла нічого їсти.
— Болить вам голова, міс Вікторія? — співчутливо спитала Мері.
Щось і справді дуже боліло, але не голова. Воно боліло весь день і вечір, і довго вночі. Боліло, як і раніше, коли Джейн прокинулася, усе ще з хворобливим карбом у пам’яті. Джейн відчувала, що могла б дещо втамувати біль, якби порозмовляла з мамою, але, коли спробувала мамині двері, то виявила, що вони зачинені. Джейн відчула, що мама не бажає з нею порозмовляти, і це було ще болючішим, аніж усе інше.
Всі разом пішли до церкви… старої, великої, суворої церкви у діловій частині міста, яку
