Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам’ятником тому, хто так ощасливив оце місто, — Ульянову–Леніну, — і влетіли в Харківську вулицю, а червоний колір гнав назустріч. Ось будинок колишнього «Уєздного Высшего Начального Училища», де Андрій вчився перед революцією, а тоді, в революцію, разом з іншими з незрівнянним ентузіазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб з «Высшего Начального» на національну «Вище–початкову школу», перефарбовуючи його, так би мовити, ідейно в жовто–блакитний колір. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що він щедро политий кров’ю його вихованців. Це може бути. Ось колишня жіноча гімназія… Руда. Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут — рудий… Хтось у цьому місті напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому грунті. Але чи так? Чи це від божевілля? Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад — від політики! Коли всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад. Андрій дивиться з досадою на той «революційний» фасад рідного міста, і його нудить під ложечкою, йому хочеться з усього маху дати комусь невідомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь тому, що оце так спохабив, спаскудив його бідолашне місто. Але, не маючи належного об’єкта (не дати ж по щелепах оцьому напівсонному й досить безобидному на вигляд начальникові міліції, що сидить поруч!), не маючи об’єкта, Андрій тільки поводить плечима й зітхає, мружить очі.

Вони ідуть знаменитою Харківською вулицею, казкову довжину якої (уявіть собі «аж п’ять верстов!» Га!) вони колись в дитинстві вимірювали кількістю перевалків. І кількість тих перевалків була незчисленна. Може, яких п’ятнадцять. А як пройти ті всі п’ятнадцять перевалків, та там вже й була невідома й загадкова якась «станція», там вже була залізниця. Дорога в незнаний світ, що починався десь за останнім перевалком. Для них — для дітей — залізниця була, як легенда, знана лише з того, що на ній зарізало їхнього сусіда, машиніста–залізничника, якоюсь «залізною машиною». На щастя, червоний колір уже скінчився, бо скінчилися казенні будівлі й почалися звичайні, вбогі обивательські халупи, довжелезні недоламані паркани, тини, порослі буйно колючками й пасльонами, рясні тополі й осики, сади й городи. Андрій спочивав оком на буйній зелені, на праісторичних вбогих халупах, одвертих і щирих в своїх трагічних злиднях, без революційного фасаду, пізнавав давно знайомі хатки й числив, як у дитинстві, знайомі перевалки. Тринадцятий… Чотирнадцятий… П’ятнадцятий… Сімнадцятий… Двадцятий… Га! щось тих перевалків наче забагато стало, трохи ніби рясно! А ще ж тільки половина вулиці. Нарешті помітив, що він рахує за перевалки глибокі пустирища, які зяяли на місці колишніх садиб і були добре втоптані людьми й худобою, як найкоротші шляхи сполучення між паралельними вулицями. Таким чином збився й вже не знав, за котрим саме перевалком прийде поворот вліво до залізниці. Та справа розв’язалася простіше — коні не звернули ані вліво, ані вправо, а промчали вулицею аж в самий кінець і вигналися в степ. Помчали степом.

Ще дві години шаленої їзди степом і вони нарешті зупинилися на полустанку К… Он як! Важна він персона, якщо його не зважилися показати людям на міській станції, а завезли аж геть на цілковите безлюддя! На цім полустанку, саме як сходило сонце, Андрій і його дальший ескорт — начміліції й два міліціонери — злізли, забравши лантух з якимсь барахлом, валізку й течки з паперами, а решта повернули коней і поїхали шагом назад. Щоб було зручніше, начальник укинув течки в лантух.

По якомусь часі підійшов дачний поїзд і забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний поїзд, що йшов–таки з Андрієвого міста до заштатної столиці Української Соціалістичної Республіки.

* * *

Від надмірної напруги нерви Андрієві притупіли, до того ж він був морально вбитий, внутрішньо розчахнений — в результаті зовнішній світ переставав його цікавити, насіла глибока апатія й страшенно захотілось спати, як було завжди з ним, коли аварійний душевний стан доходив до критичної точки. Це брав гору інстинкт самозахисту — гасив розбурхане полум’я, стримував шалений гін крові, склепив вуха й очі, ввергав душу в сон. Спати… Єдине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнішній світ не давав йому спати. Вагон, в який вони влізли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрієм вагон дачного поїзда, що курсував на лінії: місто «Н» — Харків. Отаке досягнення за час його відсутності! Пародія на крилату фразу некоронованого Цезаря соціалістичної держави про «жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєє!» Колись, коли жити було не особливо весело, тут ходив звичайний, поштово–пасажирський поїзд, знаменитий тим, що мав вагони російської конструкції, в яких місця для сидіння–лежання були в три суцільних поверхи: коли підіймалися додаткові ляди, то утворювався з кожного поверху суцільний піл через увесь вагон. Ці додаткові ляди вигадані конструктором, напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен такий піл щільно, як в’юни в вершу, й лежали всю дорогу покотом, їхали з комфортом, як патриції. Патриції лежали в три поверхи, виставивши три шереги надьогтьованих чобіт, позв’язуваних мотузками черевиків, лаптів і так репаних п’ят. Четвертий поверх становили ті, що підлазили під нижній піл і вмощувалися просто на бруднющій, вічно мокрій підлозі, мавши достатні причини не дертися нагору, а залазити, мов щурі або таргани, в нору. Хоч треба сказати, що під час «маршу» всі пасажири на всіх поверхах мали приблизно однакові шанси щодо небезпеки бути контрольованими (на предмет квитків та на предмет ревізії підозрілих «спекулянтських» клунків з картоплею чи буряками), бо тутешні контролери та кондуктори вміли якось ходити по ногах і по головах своїми здоровенними, наквацьованими мазутом чобітьми. Особливо цікавий був той поїзд уночі. Він завжди був темний, ніякої електрики в поїздах на цій лінії колишньої царської імперії, а пізніше «першої країни соціалізму» не існувало, світилося лоєвими свічками, що вставлялися в спеціальний ліхтар, пристосований російським конструктивним генієм так, що він (ліхтар на одну свічку) мав освітлювати одразу і пасажирів, і тамбур, і клозет, але кондуктори (керовані тим самим російським творчим генієм) умудрялися й ту казенну свічку «замахорити», по–простому кажучи