Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Начальник насупив брови і довго мовчав. Нарешті зітхнув:
— Не можу…
— Дякую. Ви геніально і абсолютно послідовні. На цей раз я вам вірю, вірю вашій щирості. Мої запитання всі вичерпалися. А тепер — чи не могли б ви мене відправити назад до ваших некурящих блощиць?
Начальник засміявся.
— І цього, на жаль, не можу. Вірніше, я можу, але не бачу в тому рації. — Він подивився пильно на годинник на руці і вів далі: — Не бачу рації. А хіба вам тут погано? Сидіть собі. Якщо вам не цікаво говорити — мовчіть. Хоч я на вашому місці був би чемний і розповів би що–небудь цікаве. Ви, здається, інженер?
— Уявіть собі.
— Якого профілю?
— Авіатор.
— Знаменито.
— Чи не слід мені зробити висновок, що ви не знали такої дрібної деталі з моєї біографії?
— Ні, я це добре знав.
— Нащо ж ви питали про це?
— Хотів чути, як ви вимовляєте титул вашої професії.
— Ну, і?..
— Добре вимовляєте, гордо. Я приємно здивований. Ви так вимовляєте, ніби збираєтесь літати завтра і взагалі.
— Так, збираюсь, і завтра, і взагалі. А головне — збираюсь будувати…
— Ну от, бачите!.. А ви не хотіли дослухати моєї поради…
— Гм… Ми ж так гарно домовилися, що всі слова і означення для кожного з нас звучать зовсім по–різному і мають різний смисл, чи не так?
Начальник насторожився:
— Тобто? Чи так я вас зрозумів: літати й будувати по–вашому, це зовсім не те, що по–моєму?
— Ми говорили про вашу пораду…
— А–а–а!.. — Сафигін засміявся. Він довго сміявся до себе, а тоді махнув рукою: — Ну, добре, — і перевів розмову на іншу тему:
— Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи не правда?
— Можливо.
— Ну от і чудесно!.. — Начальник справді щиро пожвавів і повернувся всім корпусом до Андрія. — Я, знаєте, теж… Скоро починається сезон на качок. Але я не тутешній, а ви тут виростали, чи не могли б ви мені розповісти про тутешні умови, про озера та саги…
— Гм. Ну, знаєте, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самі хочете на моїх сагах полювати… Ну, знаєте… — засміявся Андрій.
Одначе вони все–таки розмовляли про озера та саги. Андрій бачив, що його викликали сюди не ради всіх цих розмов, а викликали й тримають в очікуванні чогось, а тим часом зводять час, намагаючись поєднати приємне з корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно, що те «щось» наближається, що там стрілка йде до призначеного пункту. Лише невідомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не було нудно, ліпше вже розмовляти про озера та саги. Начальник виявив першокласну ерудицію щодо місцевої мисливської орнітофауни й зоофауни, ботаніки тощо.
Так вони й розмовляли. Андрій слухав захоплені, справді поетичні мисливські тиради свого співрозмовця і думав: «І ти скажи, яка симпатична людина! І хто б подумав, що він є якимось ганебним коліщатком ганебного і страшного механізму, в який оце мене впхнуто!»
Проте він сам не уявляв, яку фатальну роль має ще відіграти ця «симпатична людина» в його житті.
Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижняків і вальдшнепів; власне, розмовляв Сафигін, Андрій слухав; сержант теж слухав збоку задумано. Потім внизу десь задзеленчав телефон і сержант вийшов. Сержант вийшов, а начальник глянув на годинника й замовк. Коли сержант вернувся, начальник глянув на нього запитливо: ?
— Так! — сказав сержант.
Начальник зітхнув і подивився на Андрія:
— Ну, от, а ви поспішали до блощиць… (павза). — Але перед тим, як ми розійдемось, я ще хотів щось у вас спитати. Що пак я хотів спитати? Ти диви, вилетіло з голови. Ага… — і, дивлячись просто Андрієві в очі, начальник поставив несподіване запитання усторч, за чимсь хитро полюючи:
— Е–е… той… Чи ви не знаєте, де ваші брати?
Запитання було раптове і щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але Андрій знав, що в цій установі так собі безглуздих запитань не буває. Він нашорошився. І в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це запитання видалось йому підтвердженням страшного здогаду. «Гм… Перевіряє. Мацає, чи я здогадуюсь, хто мене продав». Це він подумав, а вголос відповів подразнено і досить нечемно:
— Не знаю… — а по хвилі додав не без єхидного наміру: — Що, бракує підпису…
Далі язик його не подужав, не повернувся.
— Під чим? — байдуже перепитав начальник.
— Під доносом… — видавив Андрій через силу і відчув, як кров прилила йому до обличчя, як він ввесь почервонів від маківки до п’ят, а губи затремтіли й на пальцях рук виступив піт.
Запала мовчанка. Сержант подивився пильно в розгублене Андрієве обличчя, стиснув щелепи і раптом бовкнув сердито:
— Ну–ну! Не поспішайте…
А начальник посміхнувся про себе. А тоді звівся на ноги.
— Отже, моя функція скінчилася. Маєте якісь скарги до мене? Ні? Добре. Ви зараз підете з сержантом. Осмілюсь нагадати наостанку ще раз про ту пораду, що ви її договорили за мене… Бувайте здорові.
— Дякую. Бувайте здорові.
Потому Андрій з сержантом вийшли. Сержант і далі був чемний, відчиняв і зачиняв двері і йшов поруч. Він мовчав усю дорогу, поки вони йшли коридорами до самого виходу. І тільки аж при виході з будинку раптом зітхнув і, відчиняючи останні двері, промовив ледве чутно:
— Ну, брат! Не заздрю ж я вам!..
Андрій не перепитав, чому саме, хоч і хотів.
На дворі благословилося на світ.
Вони пройшли повз клумбу і завернули за будинок.
Там, за будинком, на широкому подвір’ї перед піддашшям стояли запряжені коні. Не ті, що були вчора, а інші, сірі в яблуках. Коні, як змії. Вони порскали бадьоро в ранковій прохолоді і гребли копитами землю. Біля лінійки й біля коней вештались і вовтузились якісь люди. То були міліціонери й начальник з ними. Начальник тутешньої ж таки міліції, як потім виявилось. Сержант привів Андрія й поставив його біля лінійки, а сам одійшов геть і стояв збоку. Андрій обіперся на крило лінійки і чекав, позіхаючи. Щось вони довго вовтузяться. А міліціонери квапилися з усієї сили, вони вкладали на лінійку різні речі, Андрієву валізку, мішок з чимось, якісь теки, змазували колеса, перевіряли збрую. Нарешті впоралися з усім,
