Чорне і сріблясте - Паоло Джордано
Всього цього цілком достатньо, щоб я забув про кашель пані А.; а він тим часом погіршився так, що вже не дає їй стулити очей бодай на хвилину. Ще одна людина, яку мучить безсоння, але не через примари, які спустошують спальню, — її примари здавна були їй найкращими друзями — а тому, що варто тільки лягти, як груди у неї починають тремтіти й аж тіпатися, тож доводиться знову сідати, щоб іще раз ковтнути води чи солодкавого сиропу.
Пані А. перестала також ходити до церкви, бо помітила, що заважає іншим: бачила, як її міряють несхвальними поглядами, як нетерпляче здригаються плечі у тих, хто стоїть попереду. Останньої неділі пішла за кілька секунд до Євхаристії та ще й, пробираючись між лавками до проходу, незграбно наступила на ногу сусідці. Кашель, нестерпно посилюючись, відлунював під височенним голим склепінням.
Коли поверталася додому тією коротшою дорогою, попід березами, то спересердя, підозрюючи з острахом, що це вже справжнісіньке богохульство, розмірковувала, чи вся та справа з причастям — «справа», ось слово, яке наче саме спадає мені на язик, коли я її згадую, бо вона вживала його дуже часто: «гарна справа», «як там наші справи?», «треба вирішити справу з тими шкарпетками», словом, мала «справу» з усім, — отже, повертаючись того ранку додому, запитувала сама у себе, чи та особлива атмосфера, що виникає навколо причастя, не твориться, бува, штучно завдяки піснеспівам, словам, які шепоче священик, людям, які шикуються шерегом, похиливши голови і склавши в молитві руки. З цією думкою пані А. почала поступово відходити від віри, з якою у неї раніше ніколи не виникало проблем і яка саме тоді придалася б їй більше, ніж будь-коли. Вона вже не сповідалася, навіть відчуваючи наближення кінця, і якоїсь миті, гадаю, переконала себе, що цього разу просити прощення у неї мав би Господь, а не навпаки.
Одна з нечисленних розбіжностей у поглядах між нами торкалася власне релігії. Якось пані А. взяла собі в голову, що треба навчити Емануеле молитися, не надто зважаючи при цьому на нашу з Норою думку. Не те щоб ми були категорично проти, та шлюб ми свого часу взяли цивільний і ніколи не бували разом у церкві, хіба що нас запрошували на ту чи іншу церемонію знайомі або ми заходили туди з суто туристичною метою. Щоб отримати певні документи, я прийняв хрещення у віці дванадцяти років, разом із причастям і миропомазанням (доволі зручний, як на мене, спосіб: «три в одному»); мій батько, якому все це зовсім не подобалося, підійшов до священика, простягнувши негнучку руку, і пробурмотів щось про Галілея, зречення та вогнище, через що той аж зблід. Утім, моя побожність занепала так само швидко й раптово, як і з’явилася.
З Норою все простіше, бо вона завжди ставилася до віри прохолодно: наскільки мені відомо, вона ніколи не молиться і, відколи ми знаємося, носить на шиї ебенову вервицю, нехтуючи її символічним значенням, лише тому, що їй так подобається. «А що тут поганого?» — тільки й сказала вона, коли я висловив подив таким поверховим підходом.
Емануеле, схоже, нюхом відчув це наше амбівалентне ставлення до релігії. За столом він починав іноді з задерикуватим виглядом промовляти молитви пані А. Ми далі їли, ніби ніде нічого. Якщо він не змовкав, то врешті-решт Нора лагідно, але твердо казала, що момент зараз невідповідний і краще приберегти молитви до того часу, коли він буде сам у ліжку.
Цікаво, чи віра й справді вкоренилася б у серці нашого сина, якби пані А. мала більше часу, аби її плекати. Хтозна, можливо, це було б для нього дарунком долі: адже будь-яка віра, розсудлива чи ні, складна чи проста, залежна від потреби, все ж завжди краща за невіру. Часом я маю враження, що нам — хлопцям і дівчатам, які виховані у дусі неухильної взаємопов’язаності всього сущого і живуть у суворих рамках, встановлених наукою, доводиться важче, ніж іншим: ми бачимо безконечне поширення хиб і вад, які розходяться світом і впливають на окремих осіб, на різні події і на цілі покоління, але бачити — ще не означає знати, як цьому зарадити. Тому, може, й мала рацію пані А., почасти довіряючи свій настрій божественному началу — десь так, як довіряла гороскопу о сьомій ранку по радіо. Може, й має рацію Нора, коли легко й невимушено носить на шиї свою вервицю.
Католицизм Емануеле розвіявся за кілька місяців. На похороні пані А. я стежив за ним: він не міг повторити навіть «Отче наш», бо не пам’ятав слів і натужно силкувався хапати розрізнені уривки, прислухаючись до голосів навколо. Тож на цей момент Ісусова історія залишається тільки однією з багатьох історій, які йому розповідали.
Про те, що пані А. погіршало, ми дізнаємося завдяки телефонному дзвінку. Це Нора сама дзвонить до неї якось увечері. За всі роки Бабетта не набрала нашого домашнього номера жоднісінького разу; маю підозру, що за телефон їй нараховували тільки абонементну плату і ні цента більше. Норі важко зрозуміти, що вона каже, бо її мову постійно перериває кашель. Отже, спочатку пані А. пішла до свого основного лікаря, який виписав їй кортизон для інгаляцій, але полегшення ці ліки не принесли. Так було втрачено п’ятнадцять дорогоцінних днів. Тоді вона знову прийшла до лікаря, і цього разу той терміново відправив її до свого колеги-пульмонолога, який звелів спершу зробити рентген, а побачивши знімок, послав її на комп’ютерну томографію з використанням контрастного засобу.
— На томографію? — стривожено перепитує Нора, привертаючи й мою увагу.
Так, на томографію, але результатів ще немає. Проте з тим рентгеном пані А. вирушила зворотним маршрутом: від пульмонолога, який показав їй згусток з правого
