Щоденник злодія - Жан Жене

року заколотники зрівняли з землею один із найбрудніших, але й найдорожчих нужників. Він стояв поблизу порту й казарми, і тепла сеча тисячів солдат роз'їла листове залізо. Коли смерть нужника стала незаперечною, Каролінки в шалях, мантильях, шовкових сукнях, піджаках із підкладними плечами — не всі, а лиш обрані — урочистою ходою рушили до румовища, щоб покласти великий букет червоних троянд, перев'язаних жалобною стрічкою. Почет вирушив із Параллело, перетнув calle Сан Пауло, спустився по Рамблас де Лос Флорес до пам'ятника Колумбові. Ґомиків було може душ із тридцятеро, вони рушили о восьмій ранку, на сході сонця. Я спостерігав за їхнім ходом, супроводжуючи здалеку поглядом. Я знав, що моє місце серед них — не тому, що я був однією з них, але мені здавалося, ніби їхні пронизливі голоси, крики, переяскравлені жести мали на меті лиш одне — пробитися крізь стовпище людської зневаги. Каролінки виглядали велично. Вони були Доньками Осороми.

Добувшися порту, вони повернули праворуч, до казарми, і на вкрите іржею смердюче листове залізо зруйнованого пісуара, на купу мертвого брухту поклали квіти.

Я не брав участи в тій ході. Я був серед іронічного поблажливого юрмиська, що розважалося, дивлячись на те все. Педро безсоромно хизувався своїми накладними віями, а Каролінки — своїми божевільними витівками.

Тим часом Стілітано, уникаючи моєї любови, ставав символом цнотливості і навіть стриманості. Чи часто він кохався з дівчатами, про те я не відав. Лягаючи до нашого ліжка, він виказував соромливість і так вправно засовував між своїх ніг полу своєї сорочки, що я не встигав добачити його члена. Навіть хтивість його ходи, бездоганність рис обличчя не робили його поступливішим. Він ставав утіленням льодовика. Я волів би віддатися найдикішому з негрів із найкирпатішим і найлютішим обличчям, щоб у мені залишилося місце лише для любощів, і тоді моє кохання до Стілітано набуло б іще чіткіших обрисів. Отже, я міг перед ним відважитися на найбезглуздіші, найганебніші пози.

Ми з ним учащали до «Кріолле». Досі йому й на думку не спадало використовувати мене. Коли я приніс йому кілька песет, зароблених із кількома чоловіками в пісуарах, Стілітано вирішив, що я працюватиму в «Кріолле».

— Ти хочеш, щоб я вбрався в жіночий одяг? — промимрив я.

Невже я наважуся, опираючись на його могутнє плече, нап'явши на себе спідницю в блискітках, шлюбити чоловіків від calle «Кармен» до calle «Медьода»? Крім іноземних матросів, така з'ява, либонь, нікого б не здивувала, та ба, ні Стілітано, ні я не змогли вибрати сукню чи зачіску, оскільки нам бракувало смаку. Можливо, саме це нас і стримувало. Я ще пам'ятав жалібні зітхання Перро, з яким ми заприязнилися, коли він ішов перевдягатися.

«Коли я бачу шмаття, обшите блискітками, мене огортає туга! Мені здається, наче я входжу до ризниці й готуюся відспівувати мерців. Усі ці лахи відгонять попівщиною. Ладаном. Сечею! Я запитую себе, у який спосіб мені вдасться нап'ясти на себе оці тельбухи!

І це лахміття мені носити? Можливо, мені навіть доведеться самому його кроїти і шити за допомогою мого чоловіка. І чіпляти бант чи кілька бантів на голову».

Із жахом я уявляв себе вичепуреним велетенськими, із капустину, бантами не зі стрічок, а з непристойних бодрюж.

«То буде приношений бант, — діймав мене глузливий внутрішній голос. — Зужитий старечий бант. Зужитий бант — крутій! Та ще й у якому чубі? У штучній перуці або ж у моїх зашмульганих кучерявих кудлах?»

Щодо свого туалету, то я волів скромно носити дуже просте вбрання, тимчасом як єдиним способом для мене виплутатися з цієї халепи була вкрай несамовита екстравагантність. Одначе я плекав мрію вишити на своїй вдяганці троянду. Вона зіпсує сукню і стане предметом, схожим на жіночий, на кшталт Стілітанового виноградного кетяга.

(Набагато пізніше, після того, як я опинився в Антверпені, я повів мову зі Стілітано про штучний кетяг, який він ховав у своїх ногавках. Тоді він розповів мені про одну іспанську шльондру, яка носила під своєю сукнею серпанкову троянду, пришпилену на відповідному місці.

«На місці зів'ялої квітки», — сказав він мені.)

У Педровій кімнаті я зажурено розглядав сукні. Він дав мені кілька адрес панянок, які начебто гендлювали одягом, де я й дібрав сукні на свій зріст.

— Жене, ти матимеш власний туалет.

Мене вернуло від цього бидлячого слова (мені здавалося, ніби слово «туалет» — це ще й жирова тканина, яка огортає нутрощі в череві тварин). Саме тоді Стілітано, якому, можливо, завдавала болю думка, що його друг буде переряджений, відмовився від цього задуму.

— Це не конечно, — сказав він, — ти й так здатен підчепити хлопців.

На жаль, хазяїн «Кріолли» вимагав, щоб я вирядився дівахою.

Дівахою!

Я — діваха,

Я кладу на свою кульшу…

Отоді-то я й зрозумів, як важко пробитися до світла, розтинаючи гноянку осороми. Перебраний, я зміг лише єдиний раз з'явитися з Педро, виставляючи себе напоказ у парі з ним. Якось увечері нас запросив гурт французьких офіцерів. За їхнім столом сиділа пані років на п'ятдесят. Вона до мене ґречно, поблажливо всміхнулася і, не стримавшись, запитала:

— Ви любите чоловіків?

— Так, пані.

— І… коли саме це почалося?

Я нікому не відважив ляпаса, але голос у мене був такий схвильований, що, чуючи його, я зрозумів свій гнів і осорому. Щоб якось позбутися цих почуттів, тої ж таки ночі мені довелося обібрати одного з офіцерів.

«Принаймні, — втішав я себе, — якщо моя осорома справжня, то вона приховує щось гостріше, небезпечніше, на кшталт жала, яке довічно погрожуватиме тим, хто цю осорому викликає. Можливо, ці тенета осороми не були розставлені на мене, як пастка, можливо, осорома не була зумисною, але бувши тим самим, що й вона, я хочу заховатися під нею і сочити».

Під час карнавалу було неважко перебратися, і я поцупив із готельної кімнати андалузьку спідницю з корсажем. Прикриваючись мантильєю та вахлярем, якось увечері я хутенько перетнув місто, у напрямку до «Кріолли». Щоб не таким різким видавався мій розрив із вашим світом, я залишив під спідницею штани. Щойно я добрався до прилавка, як шлейф моєї спідниці затріщав. Я озирнувся, розлючений.

— Даруйте. Перепрошую.

Нога білявого молодика заплуталася у моєму мереживі. Я ледь спромігся промурмотіти: «Обережно». Обличчя незграби, — той вибачливо осміхався — було таке бліде, що я зашарівся. Хтось біля мене кинув стиха:

— Вибачте йому, сеньйоро, він кульгає.

«Шкутильгайте собі на здоров'ячко, але ж не по моїй спідниці!», — зарепетувала в мені ув'язнена трагічка. Але довкола нас загиготіли. «Не шкутильгайте по моїх туалетах», — волав