Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
6 квітня 1933 р.
Зміна меню в кафе
Минулого тижня завсідники кафе «Зупинка» були дуже здивовані, прочитавши меню. Серед іншого там пропонувалося: «Філе опосума»… «Реберця тхора»… «Козяча печінка з цибулею»… «Пудинг із тигрової жаби» та «Пиріг із канюка a la mode».
Одна пара, нічого не підозрюючи, подолала довгий шлях із Ґейт-Сіті, аби повечеряти. Та, побачивши меню, кинулась навтьоки і була вже за півквартала звідти, коли Іджі відкрила двері й крикнула їм: «З першим квітня!»
Потім пара з Ґейт-Сіті таки зробила замовлення зі звичайного меню й безкоштовно отримала пиріг із кокосовим кремом — як компенсацію.
До речі, нещодавно моя друга половинка впустив у дім одного зі своїх старих мисливських собак, а той приволік із собою кістку. І знаєте що? Я перечепилася через неї і зламала палець на нозі. Доктор Гедлі наклав мені гіпс, але тепер я маю взувати на роботу хатні капці, тож не можу виходити і збирати новини. І якщо у вас є щось новеньке, просто приходьте з цим до мене в поштове відділення.
Дот Вімз
Вулиця Роудс-Сьоркл, 212
Бірмінгем, Алабама
19 січня 1986 р.
Настала неділя, і подружжя Кауч знову збиралося до будинку престарілих. Евелін вимкнула кавоварку. Вона воліла б зовсім нікуди не йти, але Ед був настільки чутливий у всьому, що стосувалося його матері, що вона не наважилась відмовитись від поїздки. Принаймні вона мала привітатися зі своєю плаксивою, вибагливою свекрухою. Ці поїздки були для неї справжньою мукою, вона ненавиділа запах хвороби, лізолю та смерті. Це нагадувало їй про власну матір, про лікарів та лікарні.
Евелін було сорок, коли померла мати, і після цього вона жила в страху. Тепер, переглядаючи ранкову газету, вона одразу відкривала колонку некрологів, навіть раніше, ніж свій гороскоп. Їй завжди бувало приємно, якщо померлому було за сімдесят чи за вісімдесят, особливо приємно, якщо небіжчик виявлявся старшим за дев’яносто років — це чомусь надавало їй відчуття безпеки. Але варто було дізнатися, що хтось помер на п’ятому чи шостому десятку, і вона втрачала спокій на цілий день. Особливо якщо наприкінці некролога стояло прохання від родини покійного зробити внесок у фонд боротьби з раком. Але найбільше лякала її смерть, причину якої не було вказано.
Швидкоплинна хвороба на що?
Раптово помер від чого?
Який саме нещасний випадок?
Вона хотіла знати все, до останньої дрібниці. Не губитись у здогадках — знати. І її страшенно дратувало, коли родина просила зробити внесок до спілки захисту тварин. Що це, взагалі, означало? Сказ… укус собаки… котяча лихоманка?
Але останнім часом просили здебільшого пожертв у фонд боротьби з раком. Евелін дивувалася, чому має жити в тілі, яке старіє, розладнується, болить. Чому вона не могла жити в письмовому столі, великому стійкому письмовому столі? Або в печі? Або у пральній машині? Краще б над нею працював звичайний майстер, електрик або слюсар, ніж лікар. Коли вона терпіла пологові муки, її акушер доктор Клайд просто стояв і брехав їй в обличчя:
— Місіс Кауч, ви забудете про ці болі, щойно побачите свою дитину. Тому тужтеся трохи сильніше. Ви навіть цього не згадаєте, повірте мені.
НЕПРАВДА! Пізніше вона пам’ятала кожну мить нестерпного болю і нізащо не стала б народжувати вдруге, якби Ед не наполягав — він хотів хлопчика… Тоді було викрито ще одну брехню: вдруге народжувати не менш боляче, ніж уперше. Може, навіть більше, бо цього разу вона вже знала, що її очікує. Вона була люта на Еда цілих дев’ять місяців, і дякувати Богу, що на світ з’явився Томмі, тому що більше від неї нічого не вимагалося.
Усе життя Евелін боялася лікарів. Раніше вона ставилась до них з підозрою, а тепер просто не терпіла, щиро ненавиділа й зневажала. З того самого дня, як у палату її матері увійшов самовдоволений лікар із медичною карткою в руках…
Цей дрібний олив’яний божок у костюмі з поліестру й трипудових чоботах. Пихатий, самовпевнений, в оточенні медсестер, які пурхали навколо нього, мов гейші. Він навіть не був лікарем її матері, він лише здійснював ранковий обхід, підміняючи когось. Евелін стояла, тримаючи маму за руку. Увійшов і навіть не потурбувався відрекомендуватись.
Вона сказала:
— Доброго ранку, лікарю. Я її донька, Евелін Кауч.
Не відриваючи погляду від медичної картки, він голосно промовив:
— У вашої матері швидко прогресуючий рак легень, що дав метастази в печінку, підшлункову залозу й селезінку, з певними ознаками ураження кісткового мозку.
До цього самого моменту її мати навіть не знала, що в неї рак. Евелін не хотіла казати їй, адже мати й так була налякана. Дикий жах на обличчі матері вона запам’ятала на все життя — як і того лікаря, що рушив далі з усім своїм почтом.
Через два дні її мати впала в кому.
А ще вона не могла забути ту сіру, стерильну, з бетонними стінами кімнату очікування у відділенні інтенсивної терапії, де вона провела наступні тижні, налякана й збентежена. Як і решта людей, що чекали тут, знаючи, що їхні близькі лежать поряд у холодній неосвітленій кімнаті, очікуючи смерті.
Абсолютно незнайомі, вони в цьому маленькому просторі поділяли, мабуть, найінтимнішу, найболючішу мить свого життя. Вони не знали, як поводитись чи що сказати в цій ситуації. Тут правил етикету не існувало. Ніхто не підготував їх до такого страшного випробування. Бідолашні люди, налякані не менше за неї, підбадьорювали себе розмовами про повсякденне життя. Перебуваючи в цілковитому потрясінні, вони вперто робили вигляд, що все буде гаразд.
Одна родина з переляку навіть відмовлялася сприйняти той факт, що жінка, яка помирає в палаті на тому кінці коридору, — їхня мати. Вони постійно казали про неї як про «свою пацієнтку» й запитували Евелін, як справи в «її пацієнтки». Тільки б відсунути жахливу правду якнайдалі, тільки б полегшити біль.
Щодня вони чекали разом, знаючи, що мить настане — той жахливий момент, коли їх викличуть для ухвалення «рішення», вимикати апарат чи ні…
— Так буде краще.
— Легше їм піти.
— Вони самі б цього хотіли.
— Лікар каже, вони вже померли.
— Це лише формальність.
Формальність?
Спокійні, дорослі розмови. Коли все, чого вона насправді хотіла, це закричати до мами, її любої мами — єдиної людини в світі, яка любила її, як ніколи ніхто не полюбить.
Тієї суботи лікар підійшов до кімнати очікування й зазирнув усередину. Усі погляди були прикуті до нього, розмова урвалася. Він обвів очима кімнату.
— Місіс Кауч, можна вас на хвилинку до мого кабінету?
І поки вона тремтячими