Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
Кафе «Зупинка»
Вісл-Стоп, Алабама
22 березня 1933 р.
Іджі пила каву й теревенила ні про що зі своїм другом-блукачем Смоукі. Позаду на кухні Сипсі та Онзелл смажили порцію зелених помідорів для відвідувачів, що мали нагрянути приблизно об 11:30, і слухали євангельську передачу «Крила над Йорданом» по радіо АМ-1070, коли в двері кухні постукав Осі Сміт.
Сипсі вийшла до кафе, витираючи руки фартухом.
— Міз Іджі, там чорний хлопець, він просить дозволу побалакати з вами.
Іджі підійшла до дверей із дротяною сіткою. Осі Сміта вона впізнала одразу — старого друга з Трутвілля, який теж працював на сортувальній станції.
— Здоров був, Осі. Як справи?
— Чудово, міз Іджі.
— Чим можу тобі допомогти?
— Міз Іджі, нас у дворі ціла купа робітників, і ми щодня чуємо запах смаженого м’ясця, місяців зо два, і цей запах просто зводить нас з розуму. Ми хотіли б знати, чи не продасте ви нам трохи тих сендвічів зі смажениною. У мене є гроші.
Іджі зітхнула й похитала головою.
— Дозволь мені пояснити тобі дещо, Осі. Ти знаєш, що, була б моя воля, я впустила б вас через парадний вхід і посадила за стіл, але ти ж розумієш — я не можу цього зробити.
— Так, мем.
— У місті є купка людей, яка нам усе тут спалить, а я ще маю заробляти на життя.
— Так, мем, я знаю.
— Але я хочу, щоб ти повернувся до свого двору й сказав друзям, що, як їм чогось захочеться, нехай просто підходять до дверей на кухню.
Він усміхнувся.
— Так, мем.
— Скажи Сипсі, чого бажаєш, і вона все тобі приготує.
— Так, мем. Дякую, мем.
— Сипсі, дай йому барбекю та чого він іще хоче. Дай йому також трохи пирога.
Сипсі буркнула під ніс:
— Ви наразитесь на біду з тим Ку-Клукс-Кланом, а мене просто вб’ють. І більше ви мене ніколи не побачите, мем.
Та все ж вона зробила сендвічі, взяла виноградних напоїв та пирога й поклала все це до паперового пакунка для Осі.
Днів за три до кафе, захекавшись, зайшов Ґрейді Кілґор, місцевий шериф і залізничний детектив на півставки. Цей кремезний, мов ведмідь, велетень був другом її покійного брата Бадді.
Він, як завжди, повісив капелюха на вішак і сказав Іджі, що має до неї серйозну розмову. Вона принесла йому каву й сіла. Навалившись ліктями на стіл, Ґрейді приступив до свого неприємного завдання.
— Отже, так, Іджі, ти не повинна продавати їжу тим нігерам, і ти чудово це знаєш. Деякі хлопці в місті дуже засмучені через це. Ніхто не хоче їсти там, де обслуговують нігерів, це неправильно, і ти просто не маєш цього робити.
Іджі задумалась на хвилину і, погоджуючись, закивала.
— Ти маєш рацію, Ґрейді, я все добре знаю і справді не маю цього робити.
Ґрейді із задоволеним виглядом відкинувся у кріслі.
Вона ж продовжила:
— Так, Ґрейді. Цікаво, правда ж, як люди постійно роблять речі, яких не мають робити. Узяти, наприклад, тебе. Гадаю, чимало людей сказали б, що після недільної служби в церкві ти не повинен ходити на ріку на побачення з Євою Бейтс. Я впевнена, Ґледис вирішила б, що тобі не слід цього робити.
Ґрейді, який на той момент був дияконом баптистської церкви і був одружений із колишньою Ґледис Моутс, відомою запальним характером, спалахнув.
— Іджі, це зовсім не смішно.
— А я думаю, смішно. А ще я думаю, що, коли компанія дорослих чоловіків, добряче хильнувши, напинає простирадла на голови, це теж до біса смішно.
Ґрейді закликав на допомогу Рут, яка була за прилавком:
— Рут, може, підійдеш сюди й позичиш їй трохи здорового глузду? Мене вона не слухає. Я лише намагаюся вберегти її від біди, от і все. Зараз, не скажу кому, але деяким людям у місті не до душі, що вона продає їжу нігерам.
Іджі запалила цигарку «Кемел» і посміхнулася.
— Ось що я тобі скажу, Ґрейді. Наступного разу, як ці «деякі люди» прийдуть сюди — Джек Баттс, наприклад, і Вілбур Вімз, і Піт Тидвелл, я скажу їм, що якщо не хочуть бути впізнаними, маршируючи на цих дурнуватих парадах, які ви, хлопці, влаштовуєте, то чому їм бракує мізків, щоб перевзутися?
— Стривай-но, Іджі…
— До біса, Ґрейді, ви всі нікого не надурите. Я ці шльопанці чотирнадцятого розміру, які ти носиш, впізнаю будь-де.
Ґрейді глянув униз на свої ноги. Він стрімко програвав битву.
— Але, Іджі, я маю їм щось сказати. Ти припиниш це чи ні? Рут, іди сюди й допоможи мені з цією впертою ослицею.
Рут підійшла до столу.
— Ой, Ґрейді, що поганого в тому, що ми продамо кілька сендвічів з чорного ходу? Вони ж не заходять і не сидять тут із вами.
— Ну, не знаю, Рут… Я маю поговорити з хлопцями.
— Вони нікому не зашкодять, Ґрейді.
Хвилину він розмірковував.
— Гаразд… Поки що чорт з вами, — він показав пальцем на Іджі. — Але ви точно не пустите їх далі чорного ходу, чуєте?
Він підвівся, аби вийти, і надягнув капелюха, а потім знов обернувся до Іджі.
— То ми граємо в покер у п’ятницю?
— Ага. О восьмій. І прихопи грошенят побільше, я передчуваю удачу.
— Я скажу Джеку й решті… Бувай, Рут.
— Бувай, Ґрейді.
Іджі похитала головою, дивлячись йому вслід.
— Шкода, Рут, що ти не бачила цього здорового бика на річці три дні тому. Він був п’яний, як чіп, і ридав, мов дитина, тому що Джо, старий негр, який його виховав, помер. Присягаюсь, я вже й не знаю, що в людей тепер замість мізків. Уяви собі цих хлопців: вони бояться їсти, сидячи поряд із нігером, але не бояться їсти яйця, що вийшли прямісінько з курячої дупи.
— Ох, Іджі!
Іджі засміялася.
— Пробач, але іноді мене це бісить.
— Я знаю, люба, але не варто так засмучуватися. Така вже людська натура, і ти нічого не можеш удіяти, аби змінити її. Прийми це як належне.
Іджі посміхнулася до неї та подумала, що б вона робила, якби поряд не було Рут, яка завжди дозволяла їй випустити пару. Рут посміхнулась у відповідь.
Обидві вони знали, що мають вирішити і як бути далі. І вони вирішили. Єдиним, що змінилося наступного дня, були ціни в меню, вивішеному на дверях чорного ходу — усе стало на десять або на двадцять п’ять центів
