Спокута - Ієн Макьюен

— Кузени — дурні. Але справа не тільки в цьому. Це… — вона замовкла, засумнівавшись, чи варто поділитися з сестрою своїм недавнім відкриттям.

Сесилія розрівняла відшматований трикутник паперу й подумала, як змінилася її маленька сестричка. Її більше б влаштовувало, якби Брайоні плакала й дозволяла втішати себе на шовковому шезлонгу у вітальні. Такі погладжування й заспокійливе муркотіння принесли б полегшення і самій Сесилії після цілого дня розчарувань і таких різних та суперечливих почуттів, що вона навіть воліла про них не думати. Подолання нещасть Брайоні за допомогою ніжних слів і пестощів дозволило б відновити стан рівноваги. Проте в переживаннях дівчинки було й певне прагнення незалежності. Вона обернулася до сестри спиною і вже широко відчинила двері.

— А в чому ж тоді справа? — Сесилія відчула у власному голосі якусь запобігливість.

За сестриною головою, далеко за озером, дорога, повертаючи, бігла через парк, вужчала й сходилася на підйомі якраз у тому місці, де якийсь маленький предмет, деформований спекотний маревом, виростав на очах, тоді став мерехтіти й немов покотився назад. Це, мабуть, Гардмен, який заявив колись, що вже надто старий, аби вчитися їздити машиною, віз у двоколці гостей.

Брайоні, передумавши, обернулася до сестри.

— Усе це помилка. Це не той… — вона набрала в груди повітря й відвела очі вбік, явна ознака, як відчула Сесилія, що зараз уперше буде вжите слово зі словника. — Це не той жанр! — Вона вимовила це слово на французький, як гадала, манір, в один склад, але без кінцевого «р».

— Жан? — повторила за нею Сесилія. — Про що ти говориш?

Але Брайоні вже шкутильгала кудись м’якенькими білими стопами по розпеченому гравію.

Сесилія пішла на кухню, наповнила вазу водою і понесла назад до себе в кімнату, щоб поставити квіти, які лежали в рукомийнику. Коли вона встромила їх у вазу, вони знову не схотіли розсипатися в мальовничому безладі, якого вона прагнула, самостійно утворивши натомість акуратне коло, причому квіти на довгих стеблинах рівномірно розподілилися по периметру. Вона вийняла їх і знову недбало вкинула у воду, а вони розсипалися інакше, але знову дуже впорядковано. Це, однак, навряд чи мало якесь значення. Важко собі уявити, як отой містер Маршал стане жалітися, що квіти у вазі біля його ліжка розставлені надто симетрично. Вона понесла букет на третій поверх, далі рипучим коридором у кімнату, відому як кімната тітоньки Венери, і поставила вазу на комоді біля ліжка з пологом на чотирьох стовпцях, виконавши таким чином дрібне доручення, яке дала їй мама сьогодні вранці, вісім годин тому.

Вона, однак, вийшла не одразу, бо кімната була приємно не захаращена особистими речами — власне кажучи, якщо не враховувати кімнати Брайоні, то це була єдина охайна спальня. І тут зараз, коли сонце сховалося за домом, було прохолодно. Усі шухляди були порожні, на всіх поверхнях неможливо було помітити бодай плямку. Під набивним ситцевим покривалом мали лежати білосніжні накрохмалені простирадла. Їй захотілося засунути під покривало руку й помацати їх, проте замість цього вона пройшла ще далі в кімнату містера Маршала. Сидіння чіппендейлівської канапи, що стояла в ногах ліжка, було так дбайливо розгладжене, що всістися на нього межувало з опоганенням. У повітрі стояв легкий приємний запах воску, а лискучі поверхні меблів немовби леліли й дихали в медово-золотистому світлі. Коли вона наблизилася, кут зору змінився, і гуляки на віці старовинного комода для приданого немов затанцювали. Мабуть, уранці тут побувала місіс Тернер. Сесилія одразу ж прогнала асоціації з Робі. Її перебування тут було свого роду порушенням прав власності, бо майбутній мешканець цієї кімнати був уже в кількох сотнях метрів від будинку.

Зі свого місця біля вікна вона бачила, що Брайоні перейшла місточком на острів, рушила порослим травою берегом і вже зникала серед прибережних дерев, які оточували храм на острові. Ще далі Сесилія ледь могла розрізнити дві постаті в капелюхах, які сиділи на лавочці за Гардменом. Тепер вона бачила й третю, не помічену раніше постать, яка йшла дорогою в напрямку двоколки. Без сумніву, Робі Тернер прямує додому. Він зупинився, а коли гості наблизилися, обриси його фігури немов злилися з їхніми. Вона могла уявити собі цю сцену — чоловічі штурхани в плечі, грубуваті жарти. Її дратувало, що брат не має поняття, що Робі потрапив у немилість, і вона, сердито пирхнувши, відвернулася від вікна й поспішила до себе в кімнату в пошуках цигарки.

У неї десь була одна пачка, і довелося кілька хвилин нервово ритися в жахливому розгардіяші, перш ніж вона знайшла її в кишені синього шовкового халата, що валявся на підлозі в лазничці. Закурила вона, спускаючись сходами в хол, прекрасно знаючи, що не посміла б цього зробити, якби батько був удома. У нього були чіткі уявлення, де й коли жінка може дозволити собі закурити: не на вулиці чи в будь-якому іншому громадському місці, не коли заходить у кімнату, не навстоячки, і тільки коли їй запропонують, не дай Боже свої власні — такі ж безсумнівні для нього правила, як і природні права людини. Три роки серед ґертонських[1] емансипанток не додали їй відваги противитися йому. Та легковажна іронія, яку вона демонструвала з приятелями, кудись зникала в його присутності, і вона сама чула, як голос її робиться тоненьким, коли вона дозволяла собі дуже нерішуче суперечити йому. Взагалі якісь суперечки з батьком щодо будь-чого, навіть найдрібніших домашніх справ, погіршували її самопочуття, і ні вплив великої літератури, яка могла б навчити її бути менш уразливою, ні уроки практично корисної критики не могли до кінця похитнути в ній схильності до послуху. Куріння на сходах, коли її батько перебуває в своєму міністерстві у Вайтхолі — це й увесь бунт, який могло дозволити її виховання, та й навіть він коштував їй певних зусиль.

Коли вона вийшла на широку площадку над холом, Леон саме вводив Пола Маршала в дім через широко відчинені двері парадного входу. За ними йшов Денні Гардмен з речами. Старий Гардмен стояв надворі, мовчки розглядаючи п’ятифунтову банкноту, яку тримав у руці. Навскісні пополуденні промені, що відбивалися від гравію й проникали через напівкругле вікно над дверима, заповнювали вестибюль жовтаво-помаранчевими відтінками, як на малюнку сепією. Чоловіки, зняли капелюхи й, усміхаючись, чекали, поки вона підійде. Сесилія подумала, як це часом бувало,