Спокута - Ієн Макьюен
— Це запитання, — переривала його Брайоні. — Хіба ж ти не бачиш? В кінці голос піднімається.
— Як це?
— Ось. Ти щойно сам показав. Починаєш низько, а закінчуєш високо. Це ж запитання.
Він натужно ковтнув, набрав у груди повітря й спробував ще раз — та сама монотонність, лиш на вищій ноті.
— В кінці. Голос піднімається в кінці!
Цього разу те саме монотонне бурмотіння, але з раптовою зміною регістру, виском на останньому складі.
Лола цього ранку прийшла в дитячу кімнату у вигляді дорослої особи, якою вона себе в душі вважала. На ній були плісировані фланелеві штани, роздуті на стегнах і розкльошені внизу, й кашеміровий светрик із короткими рукавами. Іншими ознаками зрілості були бархатка з невеличкими перлами, руді локони, зібрані на потилиці й стягнені яскраво-зеленою заколкою, три срібних браслети, що вільно крутилися на вкритому ластовинням зап’ясті, й те, що коли вона рухалася, в повітрі стояв запах трояндової води. Її поблажливість, хоч яка стримана, була від того ще виразнішою. Вона холоднокровно реагувала на вказівки Брайоні, промовляла свої репліки, які, схоже, вивчила за ніч, з достатньою виразністю і лагідно підбадьорювала молодшого брата, ніяким чином не зазіхаючи на авторитет режисера. Це виглядало так, наче Сесилія чи навіть їхня мама погодилася побути трохи з малечею, взявши для цього якусь роль у п’єсі, ніяким чином не показуючи, що їй нудно. Чого справді бракувало — це будь-яких проявів щирого дитячого ентузіазму. Коли Брайоні попереднього вечора показала родичам касову будку і ящичок для грошей, то близнюки мало не побилися за те, хто буде касиром, а Лола лиш склала руки на грудях і обмежилася кількома церемонними, дорослими компліментами з вимушеною усмішкою, яка була надто невиразна, щоб помітити в ній якусь іронію.
— Як гарно. Яка ти молодчина, Брайоні, що про все подумала. Невже ти справді зробила це сама?
Брайоні мала підозру, що за бездоганними манерами старшої кузини криються руївничі наміри. Можливо, Лола була впевнена, що близнюки чудово впораються з тим, аби цілком ненавмисне провалити спектакль, їй же достатньо стояти осторонь і спостерігати.
Ці бездоказові підозри, арешт Джексона в пральні, препогана дикція П’єро і жахлива ранкова спека гнітили Брайоні. А ще її розсердило, коли вона помітила, що Денні Гардмен спостерігає за ними, стоячи у дверях. Довелося попросити його вийти. Вона не могла ані розгадати Лолиної відчуженості, ані домогтися від П’єро звичайних розмовних інтонацій. Тому яке ж вона відчула полегшення, коли несподівано опинилася в дитячій кімнаті одна. Лола сказала, що їй треба поправити зачіску, а її брат побіг кудись по коридору, чи то до вбиральні, чи ще далі.
Брайоні сіла на підлогу, сперлася спиною на одну з високих вбудованих лялькових шаф і стала обмахуватися рукописом своєї п’єси. В домі стояла повна тиша — не чути було ні голосів, ані кроків на сходах, не буркотіла вода в трубах; у відкритому вікні муха, що впіймалася між рамами, понехаяла свої спроби вирватися, а мелодійний спів птахів надворі розтанув у полуденній спеці. Вона простягла ноги рівненько перед собою, і її погляд зупинився на складках білої муслінової сукні і на знайомих, таких милих зморщечках шкіри на колінках. Їй треба було переодягтися сьогодні вранці. Вона подумала, що повинна взагалі більше дбати про свій вигляд, як Лола. Зовсім не звертати на нього уваги — це дитячість. Але яких же це вимагає зусиль. Тиша бриніла в її вухах, а зір був якимось викривленим — руки, складені на колінах, здавалися їй незвично великими і водночас далекими, наче дивишся на них із величезної відстані. Вона підняла одну руку, зігнула пальці й зачудувалася, як вже часом бувало раніше, що оця штука, ця машина для хапання, цей м’ясистий павук на кінці руки належить їй і повністю їй підвладний. Чи він, може, живе ще й якимось своїм маленьким життям? Вона зігнула палець, потім випростала його. Найбільшою таємницею була мить перед тим, як він ворухнеться, момент, який відділяє непорушність від руху, коли її намір здійснюється. Це нагадувало пірнання у хвилю. Якби тільки втриматися на гребені, подумала вона, то можна б розгадати таємницю самої себе, тієї частини себе, яка за все відповідає. Вона наблизила до лиця вказівний палець і уважно дивилася на нього, спонукаючи його ворухнутися. Той залишався непорушним, бо вона лише вдавала, не була зовсім серйозною, а ще тому, що бажання, аби він поворухнувся, чи намір поворушити ним — це не те саме, що й справді поворушити ним. І коли вона його нарешті зігнула, то дія немов почалася в самому пальці, а не в якійсь частині її мозку. Звідки він знав, коли йому рухатися, звідки вона знала, коли поворушити ним? Ніякої можливості впіймати цю мить. Усе зводиться до або-або. І немає ніяких швів, ніяких рубців, але вона знала, що під цією гладенькою, незайманою тканиною криється її справжнє «я» — може, це її душа? — яке вирішує припинити прикидання і дає остаточну команду.
Ці думки були для неї такими ж звичними й такими ж заспокійливими, як і акуратна форма її колінок, дуже схожих, але різних, їх симетричного, але оберненого вигляду. За першою думкою завжди йшла наступна, одна таємниця породжувала другу: чи всі інші й справді такі самі живі, як вона? Наприклад, чи її сестра щось насправді означає для себе, чи становить вона для себе таку саму цінність, як Брайоні? Чи бути Сесилією — це таке ж чудесне відчуття, як бути Брайоні? Чи у її сестри також є справжнє «я», сховане за хвилею, в яку треба пірнути, і чи присвячує вона час думкам про це, наблизивши до обличчя палець? А всі інші, включаючи і її батька, і Бетті, і Гардмена? Якщо відповідь звучить «так», тоді світ — людський світ — нестерпно складний: два мільярди голосів, і думки кожного прагнуть бути однаково важливими з усіма іншими, і вимоги до життя у всіх однаково нагальні, і кожен вважає себе унікальним — і ніхто таким не є. І можна потонути у власній малозначності. Але якщо відповідь звучить «ні», тоді Брайоні оточена машинами, достатньо розумними і приємними ззовні, але позбавленими таких яскравих і особистих внутрішніх почуттів, як у неї. Це було кепсько і сумно, але й неправдоподібно. Бо хоча це й ображало її почуття організованості, але вона знала, що, скоріш за все, всі інші мають такі ж думки, як вона. Вона знала це, але таке знання
