Подзвін з-під води - Валентин Миколайович Терлецький

class="book">– Як хочеш, синку… До речі, там у кухні на тебе чекає смачний сніданок, який мав стати ще вечерею, але ти його прогуляв. А я, напевно, піду додому, бо наш малий теж вдома вчора не ночував. Сказав, що піде на якийсь там концерт чи фестиваль. Я звідси телефонувала додому весь вечір та всю ніч. А його не було. Ви всі мої нерви вимотали вже обоє! Спасу з вами немає просто… До речі, ти вже повернувся, а брата ще немає вдома. Так що піду я додому. А ти, як поснідаєш, лягай у ліжко та відпочинь трохи… І де ж ти був усю ніч? Е-хе-хе…

Мати пішла, залишивши Антона лежати і дивитися у вікно. Він ще довго спостерігав, як за вікном грає у піжмурки з вічністю новий день, як він вихваляється перед людьми своєю невмирущістю, але насправді вже з самого свого народження готується вмерти, зникнути без сліду, пропасти, розчинитися в нескінченній хуртовині днів і ночей, з яких і складається та сама вічність. І що означає цей день чи якийсь інший у цьому довгому ланцюгу, який не розірветься доти, доки буде людина. А як її не стане – що тоді буде з вічністю? Та й чи потрібна вона комусь, окрім Бога? Не звідано, не знано…

10

Олег Петрович стояв біля дверей кабінету і щось уважно пояснював родичам свого пацієнта Степана. Цього разу він попрохав усіх підопічних прийти на заняття зі своїми рідними чи близькими, аби провести його у відкритому форматі. Степанові діти прийшли першими. Інші теж привели когось із близьких. Антон прийшов з молодшим братом, бо не хотів залучати до цього матір, яка, здається, страждала більше за нього, а інших рідних у нього не було. Валерія була єдина з пацієнтів, хто прийшов сам, пояснивши лікарю, що їй і справді у цьому місті нікого покликати із собою. Розмістивши всіх по колу, лікар почав заняття:

– Сьогодні я б хотів провести таке собі відкрите заняття, спільно з вашими рідними. Головна мета такого експерименту – аби ваші рідні почули, як треба поводитися в ситуації, коли близька людина страждає важкою депресією, і почули саме у вашій присутності. Ми і так про це розмовляли з вами по кілька разів, але тепер я хочу, аби ми всі спільно виробили модель поведінки удома, тобто за стінами цього кабінету, адже і ви, і ваші рідні повинні діяти в єдиному напрямку. Тільки спільними зусиллями ми подолаємо депресію. – Олег Петрович дістав з кишені вже звичний незаточений олівець і постукав ним по вільній долоні. – Отже-отже, що ж треба робити, якщо на депресію страждає близька вам людина? По-перше, в жодному разі не слід ігнорувати її начебто «непотрібні» на перший погляд прохання й скарги. Прислухайтеся до кожного слова, намагайтеся почути, що хоче вам сказати ваша рідна людина. Інколи, здавалося б, звичайні слова, сказані просто так, за спиною чи собі під ніс, важать більше, ніж багатогодинні розмови «по душах». Уникайте банальних втішливих слів або звичайних підбадьорень, щоб не викликати помилкової підозри в байдужості до стану хворого на депресію. Переконуйте його, що все швидко минеться, та усіляко підігрівайте надію на швидке видужання. Не можна допускати, аби хворий почував себе безпомічною людиною або відчував якусь провину. Сподіваюся, це зрозуміло? Тоді йдемо далі. По можливості потрібно звільнити цю людину від необхідності приймати серйозні рішення. Поводитися з нею треба спокійно, рівно й упевнено, так, ніби нічого не трапилося у вашому житті. – Олег Петрович помовчав, уважно обдивляючись усіх присутніх. Дехто записував поради лікаря у блокнот, дехто просто слухав. Найцікавіше, що самі пацієнти ловили кожне його слово, начебто їм самим доведеться виконувати ці корисні настанови. Зауваживши це, лікар ледь посміхнувся і повів далі:

– Намагайтеся зберегти побутові звички близької вам людини. Потрібно якомога повніше зберегти світ, в якому існував хворий до своєї душевної травми і від чого йому раніше бувало комфортно. Покажіть своє співчуття й розуміння, підтримуйте його внутрішню боротьбу з депресією. І, головне, постійно звертайте увагу близької людини на всі позитивні зрушення в перебігу її хвороби… Що іще? Ясна річ, потрібно стежити за регулярним дотриманням режиму дня. Не допускайте, щоб хворий залежувався ранками в ліжку або занадто рано лягав спати. Слідкуйте, аби він протягом дня подовгу не залишався на самоті. Стежте за тим, щоб він продовжував доглядати за собою, не запускав свій зовнішній вигляд, завжди гарно виглядав… Я правильно кажу, Маргарито?

– Без сумніву! Особливо останній пункт – усе правильно, пане лікарю! – миттєво відреагувала Маргарита, яка на останніх словах Олега Петровича дістала із сумочки маленьке дзеркальце й уважно подивилася в нього.

– Добре, це все, звичайно, добре, але скажіть мені – навіщо усе це слухати нам, хворим? – раптово вибухнув Іван, рвучко встаючи зі свого місця. – Невже не можна було сказати все це нашим рідним наодинці? Чи ви хочете, аби ми знали, як треба поводитися, якщо біда трапиться ще з кимось?

Мати Івана, що прийшла разом з ним, намагалася стримати сина і всадовити його на місце, але він пручався і всіляко демонстрував свою непокору. Він навіть підійшов упритул до лікаря, але відразу ж відступив назад і продовжив міряти кроками кімнату.

– От бачиш, який він кумедний! Я ж тобі казав, а ти не вірив! Це той самий довгов'язий, про кого я тобі розповідав! – затормошив за руку свого статечного дядечка Олександр, голосно сміючись і нервово тручи обличчя рукою.

– Олександре! Припиніть негайно! – озвався лікар, помітивши, що хлопцеві слова нарешті зупинили Івана прямо посеред кімнати. Той наче заціпенів, дивлячись на хлопця з-під своїх велетенських окулярів поглядом удава, що готується зжерти свою жертву. Олександр миттєво стих, і в кімнаті запала важка тиша. Але на диво, це одразу подіяло на Івана, і він мовчки всівся на своє місце, продовжуючи незмигно дивитися на хлопця.

Після ще декількох корисних порад Олег Петрович попросив пацієнтів облишити кімнату, а їхніх рідних – залишитися ще на якийсь час. На вулиці Антон боязко підійшов до Валерії, яка відсторонено стояла в тіні великих, уже пожовтілих каштанів, що росли біля клініки, і зупинився за кілька кроків від неї.

– Валеріє, з вами все