Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
На вулиці Ґарай служниця чемно попросила, щоб я трохи зачекав. Пан був, як завжди, у льоху — проявляв фотографії. Біля вази, в якій не було жодної квітки, на нікому не потрібному тепер фортепіано всміхався (більш позачасовою, аніж анахронічною усмішкою) великий портрет Беатрис, намальований різкими крикливими барвами. Нас ніхто не міг бачити; опанований розпачем ніжності, я наблизився до портрета й сказав йому:
— Беатрис, Беатрис Елено, Беатрис Елено Вітербо, Беатрис моя кохана, Беатрис, утрачена навіки, це я — Борхес.
Незабаром увійшов Карлос. Він говорив сухо; я зрозумів, що він неспроможний думати ні про що інше, як про втрату Алефа.
— Зараз ми перехилимо по чарочці цього псевдоконьяку, — сказав він, — і можеш пірнати в льох. Пам’ятай, що треба там лежати в горизонтальному положенні, на спині. Необхідні також темрява, нерухомість, певний час на пристосування очей. Ти ляжеш на кам’яну підлогу і втупиш погляд у двадцять дев’яту приступку сходів. Я вийду назовні, опущу ляду, й ти залишишся сам-один. Тебе, можливо, злякає миша або пацюк — без цього, думаю, не обійдеться. Через кілька хвилин ти побачиш Алеф — цей мікрокосм алхіміків і кабалістів, нашого давнього друга, що увійшов у приказку, multum in parvo![267]
І вже в їдальні він додав:
— Звісно, якщо ти його не побачиш, твоя неспроможність аж ніяк не буде спростуванням моїх спостережень… Спускайся. Незабаром ти зможеш поговорити з Беатрис у всіх її образах.
Я швидко спустився вниз, мені вже набридло його пусте базікання. Льох був майже не ширший, аніж сходи, й більше скидався на колодязь. Я марно шукав очима скриню, про яку казав мені Карлос Архентіно. В кутку стояли ящики з пляшками й лежало кілька мішків. Карлос узяв один порожній мішок, згорнув його й поклав на підлогу — певно, на якомусь точно визначеному місці.
— Подушка не вельми зручна, — промовив він, — але якщо я зроблю її вищою бодай на сантиметр, ти нічого не побачиш, тільки засмутишся і збентежишся. Що ж, лягай, влаштовуйся якнайзручніше й відраховуй двадцять дев’ять приступок.
Я виконав його безглузді вимоги, й Карлос Архентіно нарешті пішов. Він обережно опустив ляду, й темрява, попри невеличку шпаринку, яку я ледве розрізняв поглядом, видалася мені непроглядною. До мене майже відразу дійшло, в якій небезпеці я опинився — я дозволив божевільному замкнути себе в льоху, після того як випив отруту. У хвалькуватих словах Карлоса відчувався внутрішній страх, що я не зможу побачити чудо; щоб убезпечити свою маячню, щоб не довідатися про своє божевілля, він мусить убити мене. Я невиразно відчув, що мені стало зле, і спробував пояснити цей стан своєю закляклою нерухомістю, а не дією наркотику. Я заплющив очі, потім розплющив їх. І тоді я побачив Алеф.
Тепер я підійшов до того місця у своїй оповіді, яке годі переказати словами, і признаюся, що як письменник я почуваюся тут цілком безпорадним. Усяка мова — це алфавіт знаків, застосування яких передбачає минуле, спільне для співрозмовників; але як розповісти іншим про нескінченний Алеф, майже незбагненний і для моєї боязкої пам’яті? Містики, опинившись у схожій складній ситуації, залюбки вдаються до всіляких символів: аби позначити божество, перс говорить про птаха, що в якийсь незвичайний спосіб є всіма птахами водночас; Алан Лільський{486} — про сферу, центр якої присутній повсюди, а кола немає ніде; Єзекіїль{487} — про ангела з чотирма обличчями, який водночас дивиться на схід, захід, північ і південь. (Я недаремно згадую про всі ці незбагненні аналогії — вони мають певний стосунок до Алефа.) Можливо, боги виявлять до мене прихильність, і з плином часу я знайду еквівалентний образ, але поки що моя розповідь буде неминуче заражена літературщиною, фальшю. Крім того, головна проблема є і залишиться нерозв’язною: як зробити перелік, бодай неповний, нескінченної множини. Бо в ту грандіозну мить я побачив мільйони явищ — одні з них тішили мені око, інші жахали, — але жодне не здивувало мене так, як той факт, що всі вони відбувалися в одному місці, не накладаючись одне на одне й не будучи прозорими. Те, що бачили мої очі, відбувалося водночас; але те, що я спробую описати, я викладу послідовно, бо такою є наша мова. А дещо я все ж таки опишу.
Внизу на приступці, з правого боку, я побачив маленьку кульку, що переливалася всіма барвами веселки й сяяла сліпучим, майже нестерпним для очей світлом. Спершу мені здалося, ніби вона оберталася; потім я зрозумів, що це обертання було ілюзією, спричиненою тими карколомними незвичайними сценами, які в ній відбувалися. Діаметр Алефа становив лише два чи три сантиметри, але весь космічний простір був у ньому, причому анітрохи не зменшений у своїх розмірах. Кожна річ (як, скажімо, дзеркало) була й безліччю різних речей, бо я виразно бачив її з усіх пунктів усесвіту. Я бачив густо населене море, бачив світанок і вечір, бачив юрби людей в Америці, бачив сріблясту павутину в центрі чорної піраміди, бачив напіврозвалений лабіринт (то був Лондон), бачив незліченні очі, які пильно вдивлялися в мене, ніби в люстро, бачив усі дзеркала планети, й жодне з них не відбивало мій образ, бачив на задньому дворі вулиці Солер ті самі кам’яні плити, які бачив тридцять років тому в під’їзді одного будинку на вулиці Фрая Бентоса, бачив грона винограду, сніг, тютюн, рудні жили, туман над водою, бачив опуклі пустелі біля екватора, бачив окремо кожну їхню піщинку, бачив у Інвернессі жінку, якої ніколи вже не забуду, бачив її розкішні коси, гордий стан і рак у грудях, бачив кружальце сухої землі на тротуарі, де раніше було дерево, бачив маєток в Адроґе, бачив примірник першого англомовного перекладу Плінія, який зробив Файлмон Голланд{488}, бачив водночас кожну літеру на кожній сторінці (малим хлопцем я не раз дивувався, чому літери в закритій книжці вночі не перемішуються й не губляться), бачив ніч і тут-таки бачив день, бачив захід сонця в Керетаро{489}, який, здавалося, віддзеркалював барви однієї бенгальської троянди, бачив свою порожню спальню, бачив в одному кабінеті в Алькмаарі{490} глобус між двома дзеркалами, які
